О. Михайлів - Лисовичі - хроніка галицького приходства

Марті вже шіснадцять років — і вона романтична, фантазійна, гарненька дівчина, хоч личко в неї по-сільському рум’яне, а постава трохи коренаста — по-галицьки. Марті страшенно хочеться вирватись із села кудись, у широкий світ. Їй хочеться таємних пригод, страшних небезпек, цілунків із романтичними коханцями, такими чорноокими, лицарськими, з лискучим чорним волоссям — отакими, як на американських фільмах, такими, як Рудольф Валентіно. Марті хочеться — «ескапізму».

Для цього, власне, «ескапізму» молодих дівчат і для дешевих романтичних прагнень світового дрібно-міщанства, тепер, у середині двадцятих років, працює повною парою американський Голлівуд, те, що американці називатимуть «машиною мрій». Звідтіля розходяться по цілому світі — від Львова по Тімбукту — незліченні, плиткі, зовсім відорвані від реального життя фільми. Фільми «німі» — і тим вони романтичніші, тим легше продавати їх у Галичині — чи в Галилеї, змінивши тільки англійські на польські — чи арабські написи. А решту настрою доповнює бадьорий — чи сентиментальний акомпаньямент самотнього піяніста в темній залі кіна, а решту доспівують — домріюють собі самі маси безкритичних глядачів.

— деклямує Ігор раз-у-раз гумористичну віршу з «Діла»…

Але на селі, звісно, кіна нема. І нема його в поблизькому містечку, треба аж до Перемишля чи до далекого Львова їхати (цілих 60 кілометрів!), щоб подивитися на фільми. А без фільмів нудно Мартусі на селі — хоч помирай!

Та на щастя і Марта й Ігор і Славця знайшли доступ до американської «машини мрій», навіть не виїжджаючи з Лисович. Як? А через їхнє нове знайомство з вигнанцями з «далекого» Львова — сім’єю Г рициків.

Старий Василь Грицик був по професії залізничником, хоч народився в Лисовичах, господарським сином. Він ще за Австрії у Львові служив і придбав собі там чималу сім’ю, зовсім не лисовицьку з вигляду, а тепер поляки звільнили з роботи його — бо не хотів «перенести метрики». І львівська родина Грициків замешкала в батьківській мужицькій хаті, дивно відбиваючись і костюмом і поведінкою від решти односельчан. Старий Грицик — мовчазний і зажурений, Грицичка з намащеною «панською» мовою, дві старші дочки — Маруся — зовсім таки міська панночка, Єва — чорнява красуня, решта сім’ї —

дрібнота, помалу асимілюється до мужицьких ровесників.

Ігореві найбільше з усіх подобається молодша дочка — Єва, але він ні за що не признався б до тієї потаємної симпатії. Зрештою, і його й Марту й Славцю таки найбільше цікавить Маруся, бо вона вміє так чудово оповідати американські фільми, колись у Львові бачені. Вона оповідає не саму лиш фабулу, але й поетично описує мистецькі й психологічні ефекти, драматично спинює розповідь, коли героїня лежить прив'язана на рейках — а потяг-експрес наближається з нестримною швидкістю… Вона пластично змальовує всю плюгаву вдачу «Чорного Характера», захоплено описує вродливість і відвагу лицаря-рятівника. А приходські юнаки-дітлахи сидять мало не з відчиненими ротами, вони мов власними очима бачать на уявному срібному екрані — фільм — такий чудовий, повний пригод — американський фільм!

Мабуть Самуїл Ґолдвін і Л. Маєр і Дж. Цукор ніколи й не думали, що найвірнішими поклонниками їхнього мистецтва були — троє галицьких підростків у селі, де ніколи не було, й досі напевно нема, ніякого, навіть найпримітивнішого, кінотеатру….

Коло приходства, від полудня простягнувся «ґазон» — по-простому — квітник. Та й усі інші приходства в околиці мають свої квітники, але «ґазон» у Лисовичах славний — просторий такий, з усіх боків обсаджений височенним живоплотом. Колись, ще за доброго австрійського часу, той живопліт обтинали щороку величезними ножицями, але тепер ніхто його не чіпає й граби, липи й ліщинові кущі в ньому ростуть, як самі хочуть і стоїть собі лисовицьке приходство мов у лісі, лиш комини й вершечок ґонтяного даху видно здалеку. А на ґазоні — цвітучі кущі всякі, жовті, білі, рожеві, давно насаджені, буйно розрослі, вже й назви їм ніхто не тямить. У кутку, дві високі смереки ростуть, на них узимку ворони товпляться, а весною такі чудові червоні шишечки висять, мов прикраси ялинкові. Між смереками Микола Пекар (він майстер на всі руки був) збудував штудерну альтанку з соснових лат, а по альтанці пнуться червоні пучечки рож. Яке прекрасне місце для закоханих пар, щоб на ньому зітхати до місяця, але ж тепер, здається, в Лисовичах зітхати нема кому.