О. Михайлів - Лисовичі - хроніка галицького приходства

Отець Ольхівський відмовився «підписати православ’я» і поринув у катакомби. Тепер у Львові сидить, щурів ловить, на казенний кошт жиє. А о. Левича — невідомо чого — вбили польські партизани, не вбили, замучили, хоч він ні їм, ні нікому іншому, нічого злого не вчинив у житті.

Івана Щупака вивезли на каторгу, на Сибір, так і не вернувся звідтіля. А до Петра Мудрецького стріляли підпільники вночі, бо «силуваним» головою колгоспу був, багач, тож боявся відмовитися. То його не вбили, а сина малого, що з батьком на лежанці спав, на смерть застрілили.

Василь Грищишин усе господарство віддав на колгосп, а сам у містечко пішов, працювати в Райспоживспілці — ще раз «запанів» під робітниче-селянською владою. Василь Латина у Львові від туберкульози помер, ще за німців. А Дизьо Гірняк під совєтами кар’єру зробив, пропагандистом став, проповідує не біблію тепер, а історичний матеріялізм, а Маркса й Дарвіна знає так, що Господи!

В старому фільварку колгосп тепер, машини на дощі ржавіють. Церкву закрили в 1969 році. А в приходському будинку сільрада примістила була школу, але тепер його зовсім валитимуть, бо старий і дряхлий і хлопчиська понищили.

Отак кінчається епопея Корчинів.

Хтось казав, що людська сім'я — як дерево, зразу росте, розгалужується, міцніє, потім починає сохнути, завмирати й врешті гине, а тільки зелені паростки далі вгору ростуть. «У природі й у людській долі — той самий ритм» — каже американський автор Філіп Рав.

Отак і сім’я Корчинів. Біда тільки, що паростки її геть «розвіялись із вітром» і рости їм довелося на чужій, твердій, неврожайній землі.