О. Михайлів - Лисовичі - хроніка галицького приходства

Але повернімся від дитячих ігор до спорту лисовицького.

Відбиванка — це зовсім інакша справа, ніж пінґ-понґ, тут місце не для індивідуальних «зірок», а для колективної, «тімової» гри. Сітки в Лисовичах, що правда, нема, а грають тільки через мотузок, міцно натягнений між двома грушами, в саду «3а хатою», там, де трохи більше вільного простору. Грають дві трійки — але як грають! Ярослав поволі повертається, ввесь спочений, у Славці «пальці ґумові», о. Левич, хоч міцний як відземок, але ще дуже «сирий». Ігор на розі стоїть, грізно хмуриться, пускає «олімпійські» серви. Ні, він таки й у відбиванці першун — як нема вуйка Олеся. Бо той, хоч «старий» (майже тридцятка!), а Ігоря б’є, навіть «стинати» вміє.

А зрештою лисовичани грають здебільша навесело, сміються, кричать, «шахрують». Шахрувати ж не важко, коли краї площі позначені лиш галузками, а галузки легко недобачити, а то й відсунути ногою, нібито нехотячи.

Одна біда в Лисовичах — нема річки купатися. Потічок — «жабі по коліна», а в саджавці аж густо від зелених «гусячок». І як тут вигріватися на сонці без води, а вигріватися ж треба, бо кожний справжній спортовець мусить бути обов’язково засмалений «на чорно».

І от Ігор знайшов розв’язку — велику бляшану ванну, що стоїть під ринвою повна дощової води, заготованої для найближчої традиційної родинної купелі. І тепер він розкошує. Лежить на горбі біля каштана, в бавовняних плавцях, на бабусиному покривалі, на сонці гріється, а як розпечеться дуже, то — шусть у холодну ванну, разом із головою лізе, нуркує. Правда, малий Ромцьо, намовлений недоброю своячкою Зонею, почав був кидати в Ігоря грудками землі під час його «соняшної купелі», але Ігор зловив його й здорово набив, шануй, мовляв, старшого кузена!

А потім Ігор, увесь засмалений, з приємністю оглядає себе в великому дзеркалі в сальоні, простягає широкі молоді рамена, видмухує вперед груди — який дійсно атлетичний молодий чоловік у дзеркалі стоїть, засмаглий такий… Пригадується поезія з «Молодого Життя»:

Ну, правда, на «бронзовому тілі» Ігоревому мускули ще трохи нерозвинені й голова по-Корчинівськи велика. Але Ігор старається цього не завважувати — нащо псувати настрій щасливого, соняшного, літнього дня?…

А в неділю в церкві Ігореві зовсім сумно робиться. І церква не така гарна здається як колись, після гімназійного, Святоюрського, собору. І дідусь Корчин ледве держиться, бідний, біля престола, важко повертається, підтримується рукою. І голос його вже не той, що колись, зовсім старий, надірваний голос, аж дивно подумати, що колись він міцним баритоном співав у давньому богословському хорі.

І паламаря Олекси нема вже. Загинув Олекса минулої зими, як післали його до міста по панотцеву катехитську пенсію. Зима була люта, морозна й глибокі сніги, а Олекса старий вже був, змучився й відпочивати сів під хрестом придорожнім, та вже й не встав ніколи — замерз на кість. Молоді Корчини, люди практичні, не дуже й схвилювалися цією подією, тим більше, що гроші при мертвому знайшлися всі, але о. Корчин дуже важко пережив смерть Олексину, кажуть, тоді за короткий час геть постарівся. І нового паламаря йменував, але цей уже не такий, як Олекса — а сердитий якийсь, нахмурений. Лиш згодом Ігор довідався, що новий паламар зовсім не лихий, а сумний тільки. Він — сільський злидар і деякі багачі зразу збунтувалися — де ж таки — призначати паламарем такого «голодника» на чвертці поля! Але о. Корчин таки на своїм поставив.

А по противному боці престола, в «паламарській» сакристії вже не видно деяких знайомих облич, довгих кучерів, білих полотнянок. Нові «старші браття» вже не такі — в чорні блюзи вбираються й волосся стрижуть.

Ігор іде знайомими дорогами на старий цвинтар. Зразу сад — «За шпихліром», яблуні старі, галузі обломані, де вже той «Трон» і «Поверх» його? Далі ще старший «Панський сад» і чудова стежечка поміж двома стінами високої, жовтої, хвилястої пшениці, що з неї чоловіка ледве видно — «як тирса степова» — думає Ігор. А від ланів такий милий запах медяний, а в пшениці квітки, мов зірки порозкидані — сині волошки, маки червоні й рожеві кукілі. Ігор знає, що в модерному господарстві пшениця повинна бути геть чиста від усякого бур’яну, але йому важко не любити отих волошок, пригадується, як він, малюком іще по полі лазив і волошки рвав і мамі ніс тріюмфально в малому кулачку.