О. Михайлів - Лисовичі - хроніка галицького приходства

«А може таки буде війна!…»

І всі тішаться. Навіть старий, геть посивілий вже, Михайло Колюга примовляє, вийнявши люльку з беззубого рота:

«Цццц — войни!…»

Бо дуже вже надоїла всім «панська» Польща й жити на селі чим раз сутужніше стає, навіть тих пару грошів на сіль і «гас» у кооперативі важко дістати й кожний сірничок розколюють на четверо — а податки тягнуть, а «здекутори» по хатах ходять…

То й у виборах останніх Лисовичі голосували на «вісімнадцятку» як один муж. Тільки стара Марина Шевчичка вперлася голосувати на урядову «одинку», бо «пан їй дав п’єтку» за той її голос. Але молодий син її, Миханьо Шевців, уночі хитро підміняв мамин «нумерок» під подушкою, а Марина, нумерів не знаючи, так і кинула отой папірець у виборчу урну, не дотримала віри доброму «панові», і Миханьо з радістю розказував, як поліційний комендант на Лисовичі сердився:

«Лісовіце — шляк вас трафі!»

Але пацифікації до села таки не прислав…

Ще щось Чаппя розказує Ігореві пошепки. Він — старий вояк і колишній член УВО — почав самотужки організувати в селі підпільну сітку. Чи не міг би Ігор дати йому якийсь офіційний «зв’язок»?

Ігор відмовляється «з конспіративних оглядів». Чапля йому симпатичний, але ж він незаперечно «старший» — тридцять років з гаком. А революцію Ігор уважає привілеєм молодих людий. Ну, звичайно, там десь нагорі є й «старші» — колишні старшини, полковники, от, Коновалець, кажуть, має аж сорок літ — але тут, у Лисовичах? Ні, Чапля рішуче застарий. Та й яка може бути революція — в Лисовичах?

В Лисовичах дівки до міста не йшли, от хіба лиш на служниці до панів та жидів. А звідтіля дівчина поверталася згодом, як мудра — то з посагом, а як дурна, то з бахуром малим. Але до гімназії сільській дівчині йти ніяк «не годилося». «Дівці книжка не плявдує» — казав авторитетно старий Михайло Колюга. «Дівці плявдують горшки, миски, та й рискаль і мотика. Бо в дівки волос довгий, а короткий розум.»

Інакше — хлопці. І в Лисовичах були аж три такі, що в гімназії вчилися й у пани пішли, було їх три, а радше — півтретя.

Перший — син найбільшого багача в селі, Василь Грищишин. Ігор пам'ятає його ще з часів війни — який він гарний був тоді — високий, стрункий, у модному «цвікері», в блискучому ляйтенантському мундирі й із срібною китицею на шаблі. Бо він був професійний офіцер Цісарської й Королівської армії й війну перебув не в окопах брудних, а в елегантному генеральному штабі. Але скінчилася Австрія і кар’єра молодого Грищишина раптом урвалася. За Україну він воював не в блискучому адьютантському мундирі, а як старшина боєвий — бої за Львів, відворот за Збруч і тиф і полон… А по війні до дому вернувся й господарем став, на багатому ґаздівстві батьковому. Батько ж умер, а інших синів не було.

Кожний раз, як Ігор у лисовицькій церкві стоїть, він дивиться на отого Грищишина крізь «дияконські ворота», як він у першому ряді разом із багачами стоїть. І дивує Ігоря, як той колишній штабовий офіцер чимраз більше перемінюється в статечного лисовицького ґазду. Вже й у біле вдягається — як усі — и чоботи носить юхтові. Одно лиш у нього залишилося з давнього ц.к. ляйтенанта — незмінний «цвікер».

Другий лисовицький виходень із села — зовсім інакший. Насамперед походженням, бо він не багацький син, а син найбіднішої вдови в селі — Василь Латина. А «в люди» вивів його не хто інший, а Дарка Корчинівна, жінка з характером і своєрідним упертим почуттям людського обов'язку. Вона відкрила в маленькому, замурзаному Василеві бистрий розум і амбіцію вчитися й вирішила за всяку ціну післати його в школу. А може з нього виросте другий Іван Франко? Зразу вчила сама його, потім гроші посилала з власної невеликої вчительської платні. І Василь пішов у місто, не, як Стефаник, «увесь у білому», а в гарному гімназійному мундирі, із «зрібного» полотна шитому, синьою краскою закрашеному, і вчився — книжки зубами гриз, першим учнем у клясі йшов, а вечором — заробляв лекціями в дурніших «панських» синів. Потім і юридичний факультет скінчив, таким самим способом — лекціями. Але ж довгі роки недоїдання й непосильної праці зламали неміцний організм Василів і захворів він туберкульозою. Та й дух його також зламався в тому змаганні, ні, не зламався, а викривився, згірк. Коли тепер Василь Латина приїде зрідка до Лисович, то сидить він здебільша не в рідній халупі, а на приходстві, й говорить цинічно й насмішливо, з підкреслено мужицькою вимовою. Бо в душі Василя дві душі борються — любов і ненависть до рідного, бідного, незмінного села.