О. Михайлів - Лисовичі - хроніка галицького приходства

Говорить голова читальні, Іван Щупак, представляє читальнянам доповідача, але ж це тільки така ввічлива форма, бо всі знають не від нині «єґомостевого внука», малого хлопця, що колись біля сакристії з Корчинами стояв, набожно молився — «Таке мале, а вже так молиться!».

І Ігор знає чимало з них: Василя Грищишина з його нерозлучним «цвікером» на носі. І Петра Мудрецького, гарного, чорнявого весельчака, що такі дотепні анекдоти розказує про село, як от про тих двох старих дядьків, що їм хтось аж у 1925 році «доповів» про смерть покійного Франца Йосифа, і як вони пів ночі переплакали за «стареньким»… І Миханя Шевцьового, високого, синьоокого бльондина, який все лиш своїми кіньми чваниться, як вони скоро біжать, як баско по містечку їдуть — «весь сі нарід дивував!». І тих і інших знає Ігор, хоч йому здавалося, що він не знає села.

Ігор говорить про Хмельниччину, зразу несміливо, зацокуючись, потім захоплюється, говорить плавно, з чуттям. І бачить, як уся авдиторія сільська «так і їсть» його розповідь про рідну історію, про славне минуле козацьке, як слухачі широко всміхаються, слухаючи про Корсунь і Жовті Води, як сумніють від розповіді про Берестечко.

Ігореві приємно й радісно — ні, Лисовичі,це не лиш «дошками забите», безнадійно вбоге галицьке село, резерват традиційного минулого — вони — частка нового, великого народнього зриву до волі, вони не чужі йому, вони частка його України.

При кінці жовтня 1942 року тридцятирічний Ігор Пекар їде до Лисович, щоб ще раз перед смертю побачити дідуся Корчина. Їде довго й скомпліковано, куди довше, ніж колись гімназистом чи студентом їздив — і не так приємно. Зразу — Союзовим вантажним автом, совєтської продукції, з німецьким деревно-ґазовим пальником і з полатаними польськими ґумовими опонами. Щогодини чи дві чути постріл як із пістолі й шофер стає, клене й латає ще раз опону. Щопару годин німецькі «шупос» спиняють авто, перевірюють документи й клунки, добродушно лаються.

Далі — львівський двірець, розвалений, обкурений, з товпою народа мандрівного, навантаженого наплечниками й клунками, з ордами підростків-торгівців, що продають «пляцкарти» з-під поли. Потім — потяг із щасливо добутою пляцкартою, у вагоні набитому клунками, мужиками, спекулянтами. І залізнича станція в містечку, брудна й заболочена, хоч якимсь чудом не спалена ще.

«Чи є фіра з Лисович?» — кричить Ігор, і до нього підходить знайома постать — колишній голова читальні лисовицької, Іван Щупак.

«Як там у Лисовичах?» — питає Ігор.

«А нічого, все добре, лиш отець нездужають.»

«А дорога яка, дуже погана?»

«Та звичайно, восени, болото по самі осі. І —'гостинець' дуже розбитий танками, то поїдемо 'від хреста’ на Волостичі, туди дорога краща трохи.»

Ігор вмощується на задньому «сидженні» воза, околоті пшеничному, прикритому рядниною. Віз солідний, господарський, коні добрі, бо Щупак, хоч не багатий, а все таки господар статечний, «середняк». «Найкращий елемент для підпільної роботи» — думає Ігор, за старою звичкою.

Він із «Першої еміграції», з Кракова, від Холмщини цілу Україну пройшов у 1941-ому році, над весну з Курська вернувся в Галичину й досі дивується, які тут сталися зміни за час його відсутности, короткий час, як цілий край — і місто й село — став немов одним революційним табором, як поширилося підпілля, що так недавно було ще тільки доменою горстки молодиків, Ігоревих ровесників.

От і погонич його — Іван Щупак. Сидить собі, батогом легенько хльоскає, розказує:

…«А в Мокронові на весну в сорок першому НКВДисти оточили трьох підпільників у хаті. Кричали: ’Сдавайся, жівім вазьмьом! А ті відстрілювалися, силу большевиків набили. А як над ними підпалили стріху, то розірвалися ґранатою.»

«Ну», думає Ігор, «молодці — мокронівські ’букали’.» А потім йому трохи соромно стає. От, коли він безпечно в Кракові сидів, політику УЦК-івську робив, то в Мокронові підпільники на смерть наражалися й гинули по-геройськи…

Іван Щупак поглядає на Ігоря з-під ока, щось ніби вагається, але врешті набирає довір'я, говорить:

«І в нас у Лисовичах підпілля було також. Тільки в нас добра конспірація була, ніхто не засипався.»

«Он воно як» — міркує Ігор — «виходить, що й у Лисовичах можна робити революцію. Не пропали підпільні початки Чаплині — а я тоді й не вірив.»