О. Михайлів - Лисовичі - хроніка галицького приходства

Щоб ще більше підкреслити власні гумористичні арґументи, Олесь Корчин удається… до пластики. Він нашвидку вирізує з паперу лялечку — Василя Соплинця, довготелесу таку, з незграбними ногами й довгим носом, показує її й приговорює:

«Ось тепер наш Соплинець іде в Перемишлі по вулиці, а тут стоїть ліхтарня» (за ліхтарню править кухонний ніх), «Соплинець хоче обминути її, а тут — бац! — зачепився за ліхтарню великим носом»…

— і лялечка повисла довгим носом на кухонному ножі.

Мартуся вибухає плачем — вибігає з кімнати…

«Донна е мобіле» — співається в опері Верді, «жінка — змінлива!». Особливо, коли тій «жінці» лиш тільки шіснадцять літ, коли її коханого всі критикують, і коли вона — поїхавши незабаром у школу — побачить у місті силу-силенну хлопців, гарніших і молодших від її першого милого.

І сталось так, що півроку пізніше кохання Мартусі Корчинівни з Василем Соплинцем остаточно розбилося, а до Лисович приїхав новий студент учити дітей до гімназії…

Лисовичі — чудове село, коли на них дивитися здалеку, з одної з навколишніх «гір». Найкраще — з Копані. Церква й приходство на горбочку пишаються, школа й кооператива — скромно, внизу. Зелений вигін на «Ставиську» вкритий білими й жовтими цятками гусей і гусенят, потік — без назви — зарослий вербами, саджавка кругла, мов дзеркало. А кручені вулички й хати білі серед високих черешень, зелених садків — зовсім, як у Шевченка:

А яке воно зблизька, оте село? А люди?

І тут доводиться признатись із соромом, що Ігор — демократ і мужицький внук — мало знав ізблизька оте село й людей у нім. Чому? Змалку його, та й інших приходських дітей, не пускали бавитися з ровесниками в селі — «дітиськами», бо ж «дітиська» нечемні і говорять «погані» слова, ще чого доброго й Ігор навчиться отих «поганих» слів і доведеться йому з того сповідатися.

А пізніше, коли Ігор трохи усамостійнився, його відпихали від села вбогість і задуха внутрі мужицьких хат. Лисовичани були такі інакші від мальовничих «селян» у народніх п’єсах на сцені й навіть інакші від Ігоревих свояків у батьківському, подільському селі. Там — хати були заможні й просторі й люди чисто вдягнені й не вживали вони непристойної лайки. А тут…

Все таки, дванадцятилітній молодий ідеаліст відчував конфлікт поміж його «демократичними» поглядами й власною ізоляцією від села й він деколи намагався наблизитись до «людей». І завважував, що, на диво, консервативному о. Михайлові й гордій їмості й навіть насмішкуватим молодим Корчинам було легше знайти спільну мову з селом, ніж йому, з усіма його ідеалами.

Це було насамперед тому, що він був лиш «пів-крови Корчин» і на селі сидів тільки гостем — час до часу. Йому ніколи не пощастило навчитися як слід лисовицького діялекту, ані того звичайного, сільського, ані того «панського», що ним розмовляли на приходстві.

А далі — він переконався, що Лисовичі були страшенно консервативне село. Їх «ідеологом» був старий Михайло Колюга, який говорив «Слава Йсу» до лямпи, бо так його колись навчив «добрий пан». Їхнім гаслом, що його раз-у-раз повторяли і Михайло Колюга і їмость Марія, було: «Не просім Бога, жиби инші пани настали, іно жиби ті ліпші стали!».

Лисовичани ненавиділи зміну, всяку зміну. Вони направду любили свого «старенького» цісаря й ще досі плакали за вбитою Єлисаветою. А Польщу вони ненавиділи не стільки навіть з українського патріотизму (про Листопад деякі старші казали — «І нащо було тої бунтації робити?»), а тому, що це нові пани настали, та й не «ліпші» вони, ой, не ліпші!

Ігореві легше було розмовляти з ровесниками — молодими пастухами. Він навіть пив із ними доморобний «мід» на пастуший празник — святого Петра та курив їхні клоччяні «цигарки». Від одного й другого його боліла голова. Та й ще вражала його груба мова й жорстокість малих дикунчиків, яких головним виховним засобом був батьків ремінь і материна лайка. Колись, ще дитиною, він гірко плакав над викиненими з гнізда писклятами, його аж трясло, коли бачив, як хлопці «пускали млинка» із хрущів, чи знущалися з півмертвого щура.

Село жило й росло, начебто, без зміни, вбоге, консервативне, перелюднене, щасливе на власний лад. Все вужчими ставали «батоги» вузеньких селянських нивок, мальовничо розкиданих по узбіччях лисовицьких «гір». Пастухи росли й ставали конюхами, підпарубочі — парубками. А коли підросток перший раз косив сіно, він «ставив» горілку товаришам і його врочисто «фричували». Старший парубок вилазив високо на стріху й кричав зично на все село: