О. Михайлів - Лисовичі - хроніка галицького приходства

Та чи дійсно нема?…

Та й ще на ґазоні розкидані чудові клюмби й грядки й на них повно всякого городового цвіту — ось тепер, на весну, цвітуть іриси й відцвітають нарцизи пахучі, а плекає всю ту квітяну розкіш — не повірите, хто — Олесь Корчин — студент, гуляка й джиґун, який у душі своїй дуже любить цвіти, але страшенно сердиться, коли їмость Марія похвалить його за його огородництво — при людях. Де ж таки — сором чоловікові робити «бабську» роботу! На ґазон висувається з приходського будинку — ґанок, колись гарненький, із вигідними лавочками й столом, а нині напів розвалений, лиш одна лавка зосталася. А на лавці Ігор сидить, вивчає латинську граматику другої гімназійної кляси. Вчиться напам’ять «виїмки третьої деклінації мужеського роду».

Звичайно в Ігоря, кажуть, пам’ять добра, раз перечитає — затямить усе. Але нині йому якось не лізе в голову. Може тому, що надворі весна і сонце гріє так тепло крізь навислі галузки дикого винограду й бджілки бренять, до ірисів летячи. Та й ще щось причувається Ігореві — щось наче гусятко мале пищить з-під куща ясмину…

Ігор зконцентровано й уперто шепче:

«І всі на ’ніс’ — ’ґвіс’ з попередним співзвуком» — «І всі на ’ніс’ — ’ґвіс’ з попередним співзвуком»….

Та що це, ні, йому не причувається, не гусятко пищить, а чути виразно Мартин смішно тонюсінький голос:

«їзууу. Їзууу!»

І дивиться Ігор — під ясмином Марта лежить на траві, ніжно гладить наїжену біляву чуприну інструктора Василя Соплинця й цілує його в рожевий, спочений лоб і примовляє, по-дитячому шепелявлячи: «їжуууу!»….

Якби ось зараз із безхмарного весняного неба в ґанок ударив грім — то Ігор не здивувався б більше, ніж тепер із цього мимовільного відкриття. Виходить — Марта закохана! І то в кого — в Соплинця! Ну, Марта ж, звісно, доросла вже, їй шіснадцять літ, їй можна кохатися й цілуватися, про це навіть у піснях співають і поезії пишуть, так, видно, гарно й добре. Але Соплинець! Як можна любити Соплинця — він такий сухий і нудний і руки в нього все холодні й вогкі, а шкіра рожева вся, а коли дотулитись до неї пальцем, то лишається білий кружечок від дотику. Фе!

Це так думає Ігор — а Марта думає інакше — з перспективи свого шіснадцятого року життя. Василько Соплинець їй здається й розумним і гарним, у нього очі блакитні такі й білява чуприна й минуле — героїчне, він сам про себе розказує, що він був «непослідною особою при Петлюрі» — хоч Дарка сміється, що він певне тільки в Ставці Головного Отамана на варті стояв…

Зрештою, Марта йде тільки за традицією Корчинівською, за прикладом старших сестер. Адже всі вони досі виходили заміж за інструкторів — то чому вона не може також? Бо, зрештою, в Лисовичах жениха не легко знайти.

Таємниця Мартусі й Василя Соплинця (а від нині й Ігоря) не залишається довго таємницею. Отець Корчин і їмость не дуже й дивуються — дівчина ж росте, а Соплинець, усе таки, вже майже скінчений студент, партія непогана. Але молода Корчинівська ґенерація дуже не сподобала собі нового кандидата на шваґра й мов завзялася «збридити» його Мартусі. Вже він для них і дурний і поганий і малощо не большевик! А найкомічніше в нім те, що він — фанатичний звеличник поезії Павла Тичини!

Літературні смаки Корчинів — дуже консервативні, і в поезії вони дальше «Кобзаря» й «Зів’ялого листя» (та ще різдвяних віршів Лепкого) йти не хочуть. «Молода муза» для них була анатема, Пачовський — модерніст, а Яцків — таки просто дурень і все! А тут отой Павло Тичина! Мова в нього комічно «наддніпрянська» й пише таке щось, що в нім «ні голови, ні ніг»:

Ну, при чому тут пан? І що має спільного з сонцем музичний інструмент — клярнет?

Та дійсно, прошу панства, як можна отак змішувати музику з… астрономією?…

Бідолашний Василь Соплинець і блід і червонів (з його комплексією це йому легко лриходилося), боронячи свого поетичного кумира — Тичину перед нападами лисовицьких філістрів. Але це його в очах молодих Корчинів робило ще глупішим і комічнішим.

Коли ж Василя Соплинця припадком у Лисовичах не було, тоді жертвою сімейного гумору ставала Марта. Ось вона сидить біля стола в Середньому покою, насуплена, лиха, а з усіх боків сипляться на її адресу й на адресу її коханого колючі дотепи. І в серці в Мартусі будиться мимохіть сумнів — чи дійсно ж він — Васильчик її — такий гарний і мудрий, як їй здавалося зразу?