Софія Парфанович - Попід Кичерами та над потоком

— Кичеру я люблю, але Кізявиця є вища й вид з неї кращий. І завжди будучи малою дівчинкою, я мріяла побудувати тут на цьому вершку такий готель, як ми бачили в Альпах. Мені ввижалися осклені веранди, а там зубата залізничка, вагонетки на линвах, що виїздять на гору.

— О, то дорога, недосяжні мрії. Тут серед лісів, оподалік села, на вершках. На це треба б мати великий капітал. Я от не маю за що купити тих кілька пасків поля, що повище нашого паркану. Ґазди відгрожуються, що продадуть жидам. Тоді мені під сам паркан влізе хтось з якоюсь великою будою, з гамором, смітниками й відпливами та заслонить мені вид на ліс.

Стефа мовчала, роздумуючи щось глибоко.

Сонце сідало за гори й Николайчуки сходили в низ. Потім ішли між полями й кожне з них думали свої думки. Вже були на подвір’ю, як на ясне небо заходу зійшла вечірня зірниця. Сіли на лавочці відпочити й дивитись, як запалюються зорі. Й Стефа сказала:

— Тату, купіть це поле. Ці гроші, що ви мені дали колись на виряд, як би я йшла заміж, мені тепер не потрібні. Пощо вони мають стояти в банку. За них ми купимо поле. Договоріться з ґаздами, я приїду наступним разом і ми докінчимо цю справу.

— Трохи ніяково мені: замість грошей, матимеш сухе, неврожайне поле, покрите папороттю і ялівцями.

— Нічого, тату. Переді мною ще життя і гроші я ще зароблю. А полем я так само тішитимусь, як ви.

Високо й далеко ясніли зорі на весняному небі. Маєві хрущі гуділи, літаючи низько над землею. Кичера шуміла стиха в нічному вітрі. З села долітав гавкіт псів та ричання корів.

З села приходили до Старого Пана люди, чи то за справами, чи теж побалакати. Жінки приносили продати кілька яєць, або грудку сира — грибів і ягід ще не було.

Одного дня стара Крецулиха принесла продати сир. Розглянулась по хаті та й сказала:

— Та собаку пан ба даяку мают. Не дуже, відиш, она бреше й не дуже хати варує, ба, та то така міська, панцька собака. Але кітка на ґаздівстві має бути. Без кота й без пса, хата порожна, гейби в ні ґазді бракувало. Та й миши поїдят панови всьо, до полики. Моя Мінка має котята, якісь не согірші. То бим вам єдно принесла, няй ся ховат. Та чей їсти у пана є шо, добре му буде й пан матимут кітку, ґаздиню в хаті.

На другий день з кобілки, плетеної з яліцевого коріння, виймила Крецулиха котеня, завбільшки в добрий бойківський пиріг і положила в кухні на землю. Мутними ледве прозрівшими оченятами воно розглядалося по хаті та, непевно стоячи на ногах, нявчало тоненьким немовлячим голоском. Ледве поросла шерсть була латаста: жовта, біла й чорна. Таке собі просте, сільське котеня. Всі вирішили, що воно нужденне й поганеньке, все таки залишили його. Жалко ж бідного котеняти, що прибилось сиротою до чужої хати.

Як буває в котенят, воно росло швидко й скоро виявило притаманні йому прикмети. В ночі воно спало на печі звинене в клубок, а коли вранці вносили в хату молоко, нявчало тонесеньким голосочком, і швиденько зістрибувало з печі й лакомо хлептало теплу солодку рідину. Після того сідало на лавці й милося ще незручними буцлатими лапками. Дуже швидко воно пізнало, що в пана на руках безпечно й затишно, а в пановому ліжку тепло й м’яко. Підгодувавшись і підрісши, воно зачало бавитися, підстрибуючи за мухами та качаючи м’ячиком з шматки.

— Киць, киць, кицлику! — кликав його пан, йдучи обідати. Тоді воно вистрибувало на стіл, сідало на беріжечку й заїдало смачні кусочки, які пан давав йому з своєї тарілки. В той час Мімі сиділа на лавці побіч пана, і хоч вона не бажала собі його харчів, проте злісно гарчала й гавкала на котеня, бачучи, що воно вкрадається в панову ласку й що свою прихильність він ділить тепер поміж них дві. А відношення Мімі до котів загалом не було прихильне. В місті вона з ними не познайомилася, та вже, живучи на селі, ввійшла одного разу з Ганею в хату, де купували молоко. Нагло з кутка вискочила кітка, що там годувала своїх малих, і без ніякої причини кинулась на Мімі, заплювала їй очі й подряпала ніс. Ця пригода навчила Мімі, що коти дуже небезпечні хижаки й що краще з ними загалом не знайомитися. Побачивши в хаті вперше котеня, вона обережно наблизилась до нього, та воно, хоч яке мале, засичало й заплювало на неї. Зазнавши такої образи. Мімі побігла до пана скаржитись. На її скавуління пан відказав:

— Ну, щож, Мімі, мусиш привикнути. Будемо мати в хаті кицлика, миші не будуть панові їсти сала в комірці, та й нам буде веселіше. Кицлик гарний, він маленький, бідненький, його треба жаліти.