Софія Парфанович - Попід Кичерами та над потоком

При тому пан посадив собі на коліна котеня і став ним бавитись папірцем. Зідхнувши тяжко, Мімі пішла до свого ліжка, склубилась там і, перегризаючи свою журбу, заснула.

Так прийшлось їй погодитись з новим мешканцем новосілля.

Мімі почувала себе погано. Вона привикла до хати й людей. З ними вона в місті зжилася, беручи живу участь у їхньому щоденному житті. На вулицю вона виходила тільки на ремінчику, що дозволяв їй іти чемно біля ноги своїх господарів. Тепер хата була цілий день пуста. Господарі мали діло на дворі. Та й із них залишився тільки Старий Пан. Він один ще пестив її старим ладом і приговорював до неї. Та його господиня Ганя сільська жінка не мала ніякого зрозуміння для вимог Мімі.

А Мімі нудьгувала. В пустій хаті ніяк не сиділося. Виходила на подвір’я і ходила крок за кроком за паном приткнувши ніс до його ноги. Часто замотувалася йому під ноги, або між робітників, що вже не могли з нею панькатися, тож не раз посипались на неї гиблівки від чого вона чхала й чухалася, а на майстрів гарчала й скалила до них зуби. Тяжко було їй привикнути до тверезої і господарної Гані. Згодом вона навчилась і за нею ходити, як за паном. Ще найліпше було тоді, як Ганя працювала при грядках: брала з собою мішок, стелила його на траві, а Мімі лягала й, тяжко зідхаючи, попадала в дрімоту. В сні непокоїли її настирливі сільські мухи, мурашки, що влазили їй безцеремонно на ніс, до вух, та вітер, що лоскотав ніздря завжди новими запахами. Всі вони дразнили її і будили зі сну.

Не добре було й з харчами. На селі не завжди було м’ясо, до якого Мімі звикла в місті. Приходилось їсти картоплю, чи яку небудь юшку з хлібом. Спершу це ніяк не йшло, а Старий Пан, що дбав про свою собачку, брав її тоді на коліна і приговорював:

— Їдж, Мімі, їдж, панова собачко. Нині м’яса нема. Зрозумій, це ж не місто, а Вулькан, той злодій різник б’є тільки в четвер, щоб було на сабаш м’ясо. Відкіля ж возьму тобі сьогодні м’яса? Папай, песику! Бачиш твій пан їсть, а юшечка дуже добра.

Інколи Мімі погоджувалася з пановими поясненнями й перехиливши головку встромлювала тонкий червоний язичок в мисочку й похлептувала з несмаком та невдоволенням. Вона їла без смаку й охоти, здавалось тільки на те, щоб не гнівити пана. Все таки траплялося, що Мімі ніяк не хотіла їсти. І тоді Старий Пан брав у руки свою товстючу палицю, показував їй і лаявся:

— Їш ти, драбе один, чи ні? Бачиш мою палицю, як не будеш їсти, то я тебе нею наб’ю, а потім ще з тебе шкіру стягну, чуєш ти погана?

Пан вправді ніколи ще не вдарив Мімі, все таки не раз замахнувся на неї палицею і казав: — Бачиш бук, понюхай!

Але справа з буком прийшла значно пізніше, коли в Мімі появилися женихи.

Так отже з їдженням були труднощі, та не кращало воно й з часом, коли Мімі старілася. Навіть на м’ясо була дуже вибаглива й часто поверталася задом до миски з м’ясом і, чхнувши, відходила до своєї скриньки, де звивалася в клубок і засипляла.

Найгірше боялась Мімі в ночі. Не раз приходилось їй вийти на подвір’я звечора. Скавуліла тоді жалібно, поки пан або Ганя не вийшли за нею. Дрижачи зі страху, поладнувала свої діла й втікала до дому, підобравши хвіст. Хоч за Старим Паном лазила крок в крок, ніщо не потрапило її примусити вийти з ним у ночі на подвір’я. Раз трапилось, що біля студні помітили якогось чужого. Кличучи Мімі, вийшов пан на город. Та Мімі скулилась і, дійшовши до вугла хати, притулилась до нього, дрижачи на цілому тілі. Так ганебно вона опустила свого пана в небезпеці.

Так, це була рання весна. Все прозябало, будилось до життя і все, що живе, шукало собі пари й кохалося: овад, птах і тваринка, що з людиною живе, й та, що лісом бродить.

Собаки часто забігали на подвір’я Старого Пана. Вони вишукували тут кістки, що їх не згризла Мімі, та інші залишки харчів. Не раз чутно було їхню гризню та гаркітню поночі. Коли ж забігали в день, звичайно їх проганяли, а Мімі брехала на зайдів як навіжена. Зміркувавши, що на подвір’ї своя собака, та що в пана товстючий бук, вони не дуже заходили на чужу обору. Але ранньою весною, — Мімі почула, що якась непереможна сила тягне її до собачого товариства. А товариство, не дивлячися вже на каміння і буки, збігалося на Кичеру й стало наближуватись до Мімі.

І що вже мороки було обом пожильцям Кичери! Замикали Мімі в кімнаті, то вона вистрибувала на вікно й скавуліла, а собачня збігалась під хату припускаючи на неї просто атаку. Прив’язували її ремінцем, то вона прогризала його й за ногами пана вибігала на подвір’я.