Софія Парфанович - Попід Кичерами та над потоком

Старий Пан теж говорить з ґаздами. Он стоять біля нього два найважніші майстри: Никола Когут та Андрій Рівняк. З ними Старий Пан обговорює згрубша плян своєї роботи в наступному тижні: скільки робітників взяти та котрих. А там надходить старий Панькович і Николайчук нагадує йому: скажіть свому Ількови, щоб не забув завтра прийти та най кличе зі собою Пахона й Панька. Останні виходять з церкви священик та інженер Совацький. Обидва молоді та доволі високі. Тільки о. Конюх широкоплечий і повновидий, а інженер дуже стрункий та худий. Вони теж приступають до гурта й вітаються з Николайчуками. За хвилю народ з цвинтаря розсипається і по стежках, серед піль виглядає, як розсіяний мак. Николайчуки йдуть знову стежечкою додому. З ними йде сільський письменник Андрій Кисиличин. На неділю він одягнений в білий полотняний одяг і як усі ґазди, гладко поголений. На його щоках круглі рум’янці, його карі очі мають в собі задумчивість і разом з чорним вусом, надають своєрідного чару його обличчю. Андрій розказує Стефі, як перебув зиму, та що написав. Снує свої мрії: написати історію села, зібрати співанки, написати про панщину. В зимі написав п’єсу /Андрій дуже любить цю назву й цей рід творчости/ під заголовком: «Три спільники». Її ставитимуть певно в літі в читальні. До обіду сідає з Николайчуками теж і Андрій і за їжею далі розказує про свої літературні справи. Потім запрошує господарів відвідати його, аж там на Гришівці. Андрій дуже бідний ґазда. Вибрався він, із села на новосілля он там під лісом, вимінявши кусок свого города в селі за стайки поля під лісом. Ледве трохи бульби з нього збирає. Бідують його діти та чорнява Настуня, жона. В літі часом тільки Старий Пан візьме Андрія до роботи, бо робітник з нього ледакий. Та й Настуню часом покличуть прати, чи щось при хаті помогти. Пару ґрейцарів все їм з того капне.

Разом з Андрієм виходять обоє господарі з хати. Батько з донькою йдуть на Кизявицю проходом. Андрій іде додому теж цією дорогою: на захід. За ногами їм плутається Мімі. Раз доторкає носом панової ноги, то знову Стефиної і йде без зацікавлення і охоти, наче сповнюючи немилий, але необхідний обов’язок. Оживлюється тільки тоді, коли Стефа нахиляється до неї попестити, або поговорити. Виляє тоді хвостом і проситься на руки. На руки очевидно її не беруть і вона, зідхнувши тяжко, йде далі за ногами своїх господарів.

По каміннях Студеного, що ледве снується в ярку, проходять на другу сторону й прощаються з Андрієм: йому дорога ліворуч до гори, на Гришівець, а їм праворуч на Кізявицю. Потім батько й донька йдуть широкою, гірською стежкою, що піднімається серед прорубаного лісу й береться на вершок Кізявиці. Спершу біжить вона лагідно, але в останній частині стається трохи стрімкіша й вужча, поринаючи між старі смереки. Кінчиться разом з лісом: зачинається круглий, малий наче бабка вершок Кізявиці, порослий травою. Сідають на ньому й дивляться на гори, поля і ровині, на світ цей мальований, мережаний, лісами тканий, горами замаєний. Вдихають пахощі лісу й слухають його пісні, зложеної з шуму дерев та співу пташок. А там унизу далеко на обрію, сонце хилиться за Маґуру.

— Гарно тут! Я стільки літ їжджу тут і завжди находжу нову насолоду в оцьому виді з Кізявиці! — говорить Стефа, — дихати так широко, просторо, радісно й запашно!

— Ти завжди була ентузіясткою Розлуча, більше, як хто-небудь з моїх дітей.

— Від малої /ми зачали їздити до Розлуча, як мені було вісім літ/ я вважала його за найкращий куток світу. Тато нагадує собі, як ми їздили в Альпи й над море. Стоячи в Трієсті на Обчино, їдучи через Зальцкамерґуд, чи теж сидячи над морем у Ґрадо, я завжди так дуже тужила за Розлучем. Відкіля б я не приїхала, з радістю я вітала ці наші гори, коли мої босі ноги станули на м’якій траві нашого городу, я відчувала якусь силу, щось велике й радісне, що наче входило в мене від оцієї землі. Це тимбільше дивне, що я народилася у Львові. Але ж ціле моє серце виповнила любов до цих гір і тут до нашої хати.

Дивилися в напрямі на схід увниз. Там поза потоком, що снувався наче срібна ниточка, прикучнула Кичера. З Кізявиці вона виглядала низенька й, як би не трохи ліса на вершку, можна б думати, що це далі поля. І як би не хата Николайчуків. Наче малий грибок, вона присіла під лісом, накрита червоною шапочкою з черепиці.

— Гарно так дивитися з гори на наше обійстя. Коли я будував ту хату, люди дивувалися, що оподалік від дороги та села, на горбі. А мої товариші сміялися, що я будуюся на вітрах і протягах. Але мені тут подобалося. Як би я був побудувався біля гостинця, нині я був би серед гамору літнища й не мав би я того спокою, що маю у себе.