Софія Парфанович - Попід Кичерами та над потоком

Вранці, як тільки сонце зійшло. Стефа була вже при праці. Вона перекопувала клюмбу, викидала траву, робила по боках грядочки. Робота не легка, бо земля наша бойківська тверда й бур’ян жилавий. Добре треба намахати мотикою і напрацюватися рискалем, а спина й руки болять та ще непривичну людину. Але до вечора все мусить бути готове, квіти посаджені. Вже добре сонце зайшло, як Стефа помпувала воду, щоб підляти квіток. Помпа скрипіла й стогнала й щойно по деякому часі видобула тонкий струмок жовтої води, що смакувала залізом, коли б хто мав охоту її пити. Та нею Стефа підляла свої квіти. Холодна травнева ніч оживила їх. Зідхнувши з полегшею, Стефа верталася до хати. З приємністю думала про сон — відпочинок і про свою виконану працю. Тепер уже все ростиме й цвістиме й у літі буде повно квіток.

Батькове серце найбільше в’януло до неї. Вона була на нього найбільше похожа не тільки з будови тіла, але з уподобань. Вона так само, як і батько, мріяла розбудувати оце тут у Розлучі. Пристанув і задумався: — Хіба би подружилася, то може разом з чоловіком будували би. Бо так вона сама зарабляє не багато, ледве на життя їй вистачає.

Зранку до вечора Старий Пан лякерував. Забіліли рами вікон і двері, засяли чистим лякером лавки на веранді. Потім лякер сох, а Старий Пан ходив, приглядався та щось собі під носом мугикав. Та вже пора була братись за зовнішні стіни. Тут уже самому Старому Панові було тяжко: взяв собі до помочі Панька. Щоправда й він був не обізнаний з тою справою, але дістав у руку щітку, на драбину повісив відро з фарбою та й поліз малювати хату, її горішні частини. Спершу Старий Пан повчав: — Отак, сину, тягни щіткою — в один і другий бік і не роби мазків, тільки покривай один другим. Вже як там Панько робив, так робив, але малював. Щоправда не лиш Панько, але й фарба залишала багато до бажання. Хоч вона й висохла, та не безпечно було в літі до неї діткнутися: на одягу залишалися бронзові плями й смуги. Не раз потім діти жартували собі з батькової фарби.

Все ж хату відмалювали. Тоді прийшла черга на лавки в городі. Тут уже зелений лякер виконував своє завдання. На щастя він був добрий і не ліпився.

Так оце до самого літа Старий Пан мав роботу. Бо квітень, травень і пів червня швидко минули, а в половині червня почався в Розлучі «сезон»: приїхали літники.

Старий Пан теж винаймив свої долішні чотири кімнати, сам пішов жити на гору. Там були дві кімнати й у кожній з них по два ліжка. В сінях було теж ліжко, його зайняла Ганя. Батькова кімната й друга чекали на приїзд дітей. Так бувало досі; один місяць була Стефа, чи теж Михася з Олегом, а другий невістка з Ігорем. Батько завжди тішився на приїзд внука й доньок.

Вже знову весна й знову цвіте сад на Кичері, а жовті нарцизи танцюють у вітрі. Стефа знову є тут із своїми квітками. Але в неї тепер куди поважніші справи: вона приїхала купити оце поле повище паркану, щоб батькові хто не побудувався під боком. Привезла з собою цілих сто долярів, що колись дістала від батька. — В тому часі важніші справи переводилися в долярах.

Оце сидять при столі: Старий Пан, Іван Варварич та Стефа Николайчук. З Варваричем батько ще в зимі договорився, то ж тепер списує умову. Своїм рівним, круглим письмом списує, хто й кому продає, тепер уже купує Стефанія Николайчук, за яку ціну та що. Оце то списується в звичайний спосіб: скільки метрів вздовж, скільки в ширину, з ким межує. Потім ідуть свідки: Ярослав Николайчук і Анна Пшеніцька /Ганя/. Підписи ґазди й Стефанії Николайчуківної закінчують договір. Це ж бо справді тільки договір. В літі, як Стефа приїде щераз, поїдуть всі троє у Турку до нотаря і спишуть справжній контракт. Та у нас важніша ця перша умова й багато ґаздів, купуючи чи продаючи, часто робить тільки таку бойківську умову. Но й третє найважніше, без чого ні перше, ні друге не важне: обійти поле.

Оце йдуть усі троє: батько, донька й ґазда. Ідуть попід паркан, потім вздовж одного яру, попід ліс та закінчують вздовж другого яру, на стежці, що веде через Кичеру. Так, оце вже поле Стефанії Николайчук. Вже тепер ніхто не зможе сказати, що воно не її: умова списана, поле вона перебрала, а ґазда при свідках перечислив цілих сто долярів. Від тепер уже Стефа твердою ногою стає на розлуцькому ґрунті: як би не було й що не сталося б з оселею Старого Пана, Стефа зможе на цьому ґрунті покласти новий будинок. Але Іван Варварич теж дуже задоволений з продажу: він будує дім, і ці гроші дозволять йому його покінчити, а навіть обладнати. Ще може й Євку лишиться чим виправити, бо в осені таки треба справити весілля.