Андрій Кокотюха: Київські бомби

— Ви… як вас… Роза…

— Роза Львівна. Не стійте стовпом, рухайтеся. Я з вами не піду, мене можуть помітити. Усе ж таки сусіди. Як побачу, що ви їх забрали, — прийду на дільницю. Не бійтеся, давно тут живу, все знаю. Чи премії від начальства не хочеться?

Більше городовий не зволікав.

Фаїна не думала, що все буде саме так. Вона взагалі дуже погано уявляла собі подальший розвиток подій. Та далі почалися зовсім незрозумілі дії, котрі, втім, дуже швидко й просто на очах набули осмисленого й досить організованого характеру.

Вусань витягнув свисток.

Засюрчав.

Вчасно відійшовши вбік, Фаїна намагалася вже менше привертати до себе уваги. На заклик досить скоро прибігло ще двоє поліцейських, черевань кивнув на неї, потім щось швидко сказав, показавши рукою на будинок. Після чого один із поліцейських бігцем потрусив за ріг, черевань із товаришем рішуче рушили за вказаною адресою. Фаїна зробила вигляд, що йде за ними, тільки тримається тротуару. Та щойно представники закону зникли в дворі, перебігла на протилежний бік, швидко скинула хустку. Тепер холод чомусь не відчувався. А маскування при цьому дуже просте: городовий шукатиме не молоду жінку в пальті, а тітоньку з хусткою на голові.

Ось так.

Лишилося чекати.

Вона досить чітко могла уявити, що почнеться, коли в квартиру, за дверима якої ховається Штерн, постукає поліція.

Усе сталося навіть раніше, ніж вона чекала.

І трошки не так, як планувала.

Утім, хтось мудрий сказав: хочеш насмішити Бога — розкажи йому про свої плани.

Зі сторони Бібіковського бульвару вже котився вниз екіпаж з озброєними поліцейськими. Трошки позаду, теж на конці, поспішали тепер уже агенти в цивільному. Не встиг перший екіпаж порівнятися з указаним будинком, як дзвінко, на всю вулицю, брязнуло скло у вікні третього поверху.

Вхід на вулицю.

Її кімната.

Там Фаїна стояла вранці, дивлячись, як падає перший сніг.

Поліцейські висипали на бруківку, скупчилися, задерли голови.

Даремно.

Наступної миті з розбитого вікна щось вилетіло, торкнулося краю хідника й рвонуло.

У відповідь пролунали хаотичні, зовсім не злагоджені по­стріли. Палили вгору, били куди попало, тільки не в ціль, якої насправді не було, — бомбіст засів у них над головами, і згори вже летіла друга бомба.

Остання. Це знала лише Фаїна.

Гірш залишив тільки дві.

Що ж, тепер усім довкола точно не до неї.

Нічого нового не відбулося. Поліцейські напевне постукали в двері. Штерн, швидше за все, почав якусь розмову, бо коли стукає поліція, це означає: вони завжди повернуться вже з домовласником, тікати все одно доведеться. Тож краще почати прорив скоріше, поки від нього ніхто нічого все ж таки не чекає.

Кричали перехожі, розбігаючись хто куди. Агенти в цивільному кинулися в двір, назустріч їм уже вибіг один із городових, той самий черевань, тільки вже без кашкета. Ну, зараз Штерну доведеться хіба спробувати втекти, спустившись вниз водостоком. Труба веде в двір з дальньої кімнати.

Щось на протилежному боці вулиці привернуло увагу Фаїни.

Так і є. Гірш із Малютою, заскочена зненацька парочка. Вона, коли чесно, не чекала товаришів саме зараз. Та коли вже тут, значить, на те воля Божа. Хто вона така, аби заважати Господу вирішувати долю дітей Його…

Свою долю ці двоє вирішили самі. Просто на очах у Фаїни.

Якби Гірш не спробував тікати, а просто вирішив би пройти повз, шанс лишитися непоміченими в обох ще лишався. Правда, куди вони далі, без грошей та піротехнічної валізки Гірша, — ось питання, котре вирішилося менше ніж за хвилину.

Він кинувся назад, намагаючись прорватися в бік Жилян­ської. Та навперейми йому вже висувалося поліцейське підкріплення, вибухи привернули увагу та змусили поліцію до активності, граничної бойової готовності й швидкості. Людину, що біжить, затримувати треба негайно. Просто так Гірш даватися не збирався: вихопив револьвер на ходу, помчав стрімголов через вулицю, посилаючи в поліцейських кулю за кулею. Зі свого місця Фаїна стежила за ним із невідомим їй раніше спортивним азартом: добіжить, не добіжить, вдасться, не вдасться, проскочить, не проскочить…

Ще постріли — це Малюта, не зовсім зграбний через рану, все ж таки вирішив прикрити втечу товариша. На якусь мить йому вдалося відволікти увагу на себе, а далі з протилежного боку наспіло ще кілька озброєних людей, мундири, цивільні, все переплуталося. Малюту розстріляли практично впритул, і Фаїна зачудувалася цим видовищем — кремезний чолов’яга падає на брудну вологу бруківку, сніг падає на тіло, сніжинки помирають на одязі разом із ним.