Андрій Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

Незнайомець призначив зустріч біля пам’ятника Кілінському. [2] [ii] Кілінський Ян (1760–1819) – варшавський швець, потім член магістрату Варшави, один із керівників повстання 1794 року, полковник міліції Мазовецького князівства. Після придушення повстання був заарештований, сидів у Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга, помилуваний та звільнений російським царем Павлом Першим.

Юліуш любив символи й шукав їх навіть там, де інші не помічали. Але тепер знак надто яскравий, аби не зважати на нього й робити вигляд, що все це – його вигадки. Забагато збігів бачив у своїй та його біографіях. Саме тому, гуляючи біля бронзового полковника Кілінського, уявляв себе таким, як він, соратником Костюшка. [3] [iii] Костюшко Анджей Тадеуш Бонавентура (1746–1817) – польський та американський військовий і політичний діяч. Брав участь у війні за незалежність Америки, організував і очолив антиросійське повстання в Польщі 1794 року. Після придушення повстання й полонення сидів у Петропавлівській фортеці. Звільнений Павлом Першим, після цього виїхав до Європи, де відмовився присягнути Наполеону. Національний герой Польщі, Білорусі та США. Коли вже мислити ширше – самим Костюшком, чом би й ні.

У них із національним польським героєм чимало спільного.

Взяти хоча б таке. Свого часу Костюшко теж служив у чужому війську, воюючи за чужу незалежність. Америка високо цінувала пана Тадеуша, не всякому поляку випадало дослужитися до генерала американської армії. Юліуш теж не так давно воював на Волині не за рідну Польщу, а за Австрію та цісаря. Хоч вислужив не генерала, а капітана, не мав жодних сумнівів – усе в нього попереду. Бо він, за прикладом Костюшка, вже почав боротися за поновлення польської державності й повернення коронних земель, багато разів відвойованих і знову, на жаль, утрачених.

Хтозна. Раптом він, капітан Юліуш Яблонський, після успіху, в який вірив, здобуде не меншу, ніж генерал Тадеуш Костюшко, військову славу. І йому поставлять пам’ятник хай не в Стрийському парку, але – біля родинного гробівця на Стрийському цвинтарі. А ще краще – на Личаківському, де його колись ховатимуть із почестями. Хай там як, а для своєї країни він уже зробив багато, готовий робити ще більше, навіть покласти життя…

Подув холодний жовтневий вітер, і Яблонський підняв комір цивільного пальта, щільніше насунув капелюха.

Ні, то занадто. Він не має наміру помирати зараз. Клятви йти на смерть в ім’я становлення Польської республіки звучать красиво. Але годяться, коли промовляєш до легіонерів перед черговим лютим боєм. Або – на таємних зібраннях, де від кожного чекають подібних обіцянок, бо так треба, правильно, пристало. Капітан готовий був заприсягтися: мало знайдеться фанатиків, котрі щиро готові за першої ж нагоди довести відданість проголошеним ідеалам й кинутися під кулю чи багнет. У приватних розмовах він сходився з колегами на тому, що заради своєї держави краще не помирати смертю хоробрих, а жити. Тим більше, подвигу ніхто не оцінить, а це для честолюбного Яблонського багато важило.

Міркуючи так, він, щоб не стовбичити на одному місці, неквапом ходив круг монумента. Кола рахував, бо, зробивши п’ять, зупинявся й рухався так само в протилежний бік. Дурня, та все одно цікавіше, ніж стояти, мов прибитий. Ковзнув правицею в кишеню, намацав поруч із револьвером годинник на ланцюжку, срібний, дідівський, котрий пройшов із ним війну. Розвернувшись, аби на нього впало світло від ліхтаря, відкинув кришку, глянув на циферблат. Скривився невдоволено.