Андрій Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

Сутінки швидко переростали в прохолодну вологу жовтневу ніч.

Накрапав дрібний, суто львівський дощик. Людей у парку поменшало, хіба центральними алеями прогулювалися повії, невеличкими гуртами, а частіше – поодинокі, полюючи за жадаючими швидкої й дешевої любові мужчинами. Дві такі мисливиці вже підкочувалися до Юліуша, питаючи, чи панові не нудно самому, й він різко відшивав обох. Не те, щоб гидував, навпаки, доступні, без претензій жінки подобалися Яблонському тим більше, чим старшим він ставав. У свої тридцять п’ять лишався єдиним сином колись великого славного роду, точніше – однієї з його гілок. Одружуватися не мав наміру найближчим часом, та й раніше не надто прагнув обплести себе путами Гіменея, хай би там як не бурчала матуся. Тимчасові зв’язки його цілком вдовольняли, хоч професійні курви цікавили менше, ніж, так би мовити, цивільні жіночки й навіть молоденькі дівчатка, яким можна заплатити.

Ця його пристрасть – причина й наслідок того, що цього вечора ходить кругами довкола пам’ятника Кілінському.

Знову глянув на годинник. Пся крев, ще трохи – і він уже запізниться на збори! Товариство чекатиме, сьогодні обговорюються дуже важливі речі, а на ньому – велика ділянка. Отже, відповідальність. Зараз Юліуш чомусь уявив собі генерала Костюшка, котрий отак стоїть чорт знає, де і для чого, з револьвером у одній кишені й гаманцем із крокодилячої шкіри, набитим купюрами – в іншому. Має справи державної ваги, але при цьому мусить зустрічатися з якимось нікчемою, аби тицьнути йому гроші, заплатити за свою помилку й розпрощатися зі злиднем назавжди.

З вологого вечора під світло ліхтаря враз виринули дві постаті, й капітан напружився. Рука ковзнула в кишеню, цього разу – за револьвером, великий палець звів курок. Хоч клацання ніхто сторонній не міг почути, капітанові здалося: прозвучало заледве не на весь парк. І українські січовики в уніформі почують, звернуть на нього увагу, почнеться небажана для нього катавасія. Не так давно він не стримався, змушений був втрутитися в сварку, котра спалахнула поруч із баром на Джерельній. [7] [vii] … поруч із баром на Джерельній – вулиця в нинішньому Шевченківському районі Львова, в місцевості Клепарів. Назву отримала завдяки джерелам, які тут існували.

Того вечора троє польських легіонерів відзначали день народження загиблого під Раранчою товариша, який не дожив до тридцятиріччя якихось сім місяців, й не побоялися, вдягнули уніформу Польського вермахту, включно з кашкетами – «мацеївками». [8] [viii] Мацеївка – кашкет із м’яким круглим верхом, який носили у всіх трьох бригадах Польських легіонів. Головні убори оснащалися орлами-кокардами з білого металу. Саме до них присікалися стрільці, котрі саме проходили повз бар і почули, як підпилі легіонери співають, точніше – горлають мазурку Домбровського. [9] [ix] … мазурку Домбровського. – Тепер – державний гімн Польщі. Автор слів – Юзеф Вибіцький. Написана 1797 року в Італії як пісня польських легіонів, котрі воювали на боці Франції, під командуванням Яна Хенрика Домбровського. Автор музики, яка спирається на мотиви народної мазурки, – невідомий. Пісню виконували на мелодію мазурки. Сьогодні її називають «Мазурка Домбровського» (від мелодії) або Jeszcze Polska nie zginęła (від перших слів твору).

Спершу у відповідь на «Jeszcze Polska nie zginęła» українці затягнули свою «Червону калину», але пісенні змагання скоро перейшли у військові. Стрільці вимагали від легіонерів зняти зрадницькі строї та марширувати в спідньому, а коли один пригрозив пустити ляхів Львовом зовсім без штанів, із голими дупами, ветерани не витримали – кинулися в бій. Сили виявилися не рівними, і Яблонський, забувши правила конспірації, тицьнув кельнеру-єврею купюру, звелів бігти по поліцію, а поки чекав, плюнув на свій чин та особисто поліз у бійку. Не так бився, як намагався розтягнути, ще й в запалі віддаючи накази командирським тоном. Коли поліція нарешті нагодилася, вирішив: мудріше буде тихенько забратися геть, інакше доведеться давати пояснення, називати себе, а в кишені револьвер… Пізніше дізнався, чим усе скінчилося, й обуренню не було меж. Всіх затримали, та згодом стрільців відпустили, а легіонерів протримали до ранку, ще й наклали штраф.

Нічого.

Дуже скоро Польща виставить усі рахунки.

Тим часом стрільці, про щось говорячи між собою, минули пам’ятник, не глянувши у бік Яблонського, й він укотре згадав – давно не вдягав форму, вона захована далеко в шафі, чекає свого часу. На цивільного січовики не звернули увагу, і Юліуш у глибині душі пошкодував про це. У парку, крім поодиноких перехожих та нудьгуючих повій, нема нікого, тож він, бойовий офіцер, при нагоді міг прийняти бій та навіть вийти з нього переможцем.