Андрій Кокотюха - Київські бомби

Картина загибелі недавнього товариша відволікла від Гірша. Коли знову глянула туди, побачила, що той упав, його вже оточили, піднімають, він ворушиться, пробує вирватися, значить — живий.

Тим часом головного, заради чого все й починалося, Фаїна мало не пропустила.

З двору вивели Штерна. У самій сорочці, без верхнього одягу. Полонений теж виривався, але шансів жодних, його тримали троє, скрутили міцно.

До побачення. Навіть краще — прощавай. Хто знає, може, за ґратами справді покажеш себе з кращого боку, ніж Сичевський.

Штерн не міг її бачити. На неї далі не зважали. У кращому разі вона була однією з числа роззяв, переляканих і цікавих водночас. Та все ж таки Фаїна помахала йому рукою, поки заарештованого не сховали від людських очей у наспілий критий екіпаж.

І лише тоді побачила серед невеличкого гурту глядачів на протилежному боці вулиці Полтаву.

Якийсь час вона рухалася за ним.

Хлопець йшов у бік залізничного вокзалу, та Фаїна могла забитися на що завгодно: Андрій Волох, подібно до неї недавньої, так само не має чіткого плану дій, ноги несуть уперед самі. Коли ж до залізниці лишився один квартал, молода жінка пришвидшила кроки, навіть трошки підбігла, наздогнала, спритно схопила під руку.

Полтава здригнувся.

Цього слід було чекати.

— Знову боїшся мене? — запитала, ніби зовсім нічого не сталося, лише трошки відстала від кавалера на прогулянці.

— Ще чого! Хто тебе боїться!

— Ти. Хіба ні? Відсуваєшся, увесь тремтиш. Йдеш, мов дере­в’яний.

— Здається, я десь уже це чув.

— А мені не здається. Я точно бачила тебе, коли ти стояв і дивився, як в’яжуть Штерна.

— Шкода.

Полтава вирішив промовчати про свій намір убити його. Так само не хотів говорити про події в квартирі на Софіївській.

— Вибач, тобі справді жаль?

Фаїна вирішила не пояснювати, хто, тим більше — за які гріхи сам согрішив, без жодних мук совісті здавши залишки бойового загону поліції.

— За дахом над головою шкодую. В кишені — дев’ять рублів і наган.

— Ти багатіший за мене. У мене нема навіть теплої кофти. Вискочила, в чому була.

— Втекла?

— Від Штерна. У нас виникли певні непорозуміння. Заспокоїлася, верталася назад, а тут таке…

— Ми ж не станемо добувати собі одяг та гроші, наставляючи на власників крамниць мій револьвер?

— Ти сказав «ми», — спокійно мовила Фаїна. — Мені це подобається.

— Фаню, «ми» — це лише «ти» і «я». Слова.

— Ти назвав мене Фанею. Здається, вперше за весь час.

— Що з тобою? Ти якась інакша. Погляд, навіть посмішка…

— Ти теж помінявся. Ранком кудись пішов хлопчик, повернувся дорослий мужчина. Чоловік із револьвером.

— Я можу його викинути. Я зроблю це просто зараз.

— Твоє діло.

— Нам узагалі, здається, з тобою в різні боки.

— Чому ти так вирішив?

— Бо мені чомусь саме сьогодні набридли будь-які ігри в революцію. Тобто… Словом, у це не граються. Це роблять. І не зовсім так.

— А як?

— Не знаю. Не готовий тобі сказати. Я взагалі ні до чого не готовий. Мені нема куди йти, нема чого їсти. Мене шукає поліція, я поза законом.

— Ото дивина! Я можу сказати про себе те саме. Але є обставина, якої ти не помічаєш. Досі не зрозумів.

— Тобто?

— Залізниця. Вокзал. Ми можемо поїхати звідси просто зараз.

— Знову «ми»?

— Ми. Ти і я. Нас обох шукає поліція. Нам обом набридли ігри в революцію. Точніше так: ми обоє хочемо від цього відпочити. Для чого нам розділятися на «ти» і «я», коли краще триматися разом?

Внутрішні відчуття сьогодні Полтаву не підводили. Він не хотів бути з нею далі. Подумки вже кілька разів розвертався та, не прощаючись навіть для годиться, йшов, куди бачили очі й вели ноги. Андрій напевне знав: їм не по дорозі. Вони по­знайомилися випадково, розійтися повинні в різні боки. Проте немов примерз до тротуарної бруківки.

Емоції вимагали триматися від Фаїни, а разом із нею — від будь-яких чужих революцій подалі.

Глузд підказував: вона говорить правду. Чисту правду. Їм обом нема куди йти. Отже, їм поки що по дорозі.

— Куди їдемо?

— Отже — «ми». Усе ж таки «ми».

Фаїну теж не підводили відчуття. Щоправда, зовсім інші, ніж Полтаву. Забуті та пригнічені давно, навіть дуже давно. Тепер вони нагадали про себе разом, несподівано, тут же підказуючи молодій жінці: щойно вона здобула невеличку перемогу.

— То куди ж?

— Не дуже далеко. Відносно недалеко. Житомир.

— Чому Житомир?

— Там є хороші знайомі, — ледь не сказала — по лінії Сичевського, та вчасно стрималася. — Просто надійні люди. На перший час дах над головою буде. Потім я запропоную інший план.