Андрій Кокотюха - Київські бомби

— Загинуть люди…

— Є такий момент. Та вони можуть загинути не тут, так в іншому місці. Хіба мало їх, рабів Божих, падає мало не щодня від куль та бомб товаришів соціалістів-революціонерів? Вони думають, що здатні накрити своєю хвилею терору нас. А ми накриємо їх. Пожежу в лісі, Волоху, знаєте, як гасять? Підпалюють із протилежного боку. Вогонь іде назустріч полум’ю. Пожежа поглинає пожежу. І гасне, тихне. Попіл — це добрива. На згарищі виростає новий ліс. Нове життя.

Не вистачає йому глядачів та оплесків, подумав Полтава. Та вкотре здивувався самому собі: цілком і повністю повірив у спроможність Підвисоцького допустити цей страшний вибух.

— Мовчите? Правильно робите. Будете мовчати, Волоху. Вибачте, нагадаю вам: сестра, Оксана Микитівна…

Повісилася на ґратах, щеня! Вдавилася, згрішила через тебе.

— Що… що Оксана?

— Поки вона вам кланяється. Поки сидить в одиночній камері, поки з нею добре поводяться, пристойно годують… Вона там, фактично, наче в лікарні. На казенних харчах. Від вашого мовчання про нашу з вами маленьку таємницю залежить, ви ж розумієте, насамперед її доля. Ну, і ще одне, — видно, ротмістру конче по­трібен був епілог. — Навряд чи ви, Андрію Микитовичу, просто так, через незгоду зі мною та бажання якось насолити, спробуєте самі здати Штерна поліції. Чи ще щось із ним зробити, скажемо так, не заплановане. Не у ваших інтересах, Волоху. Мені треба вам щось іще повторити? Може, краще розжувати почуте?

— Все ясно.

— Ну й прекрасно! Бачте, навіть у риму вийшло. Римувати не пробували, Волоху? У вас би вийшло, по очах бачу.

Полтава знову промовчав.

— Отже, поки все. Зараз ви підете назад, я вас випущу. Поки побудьте тут пару хвилин, терміново мушу зателефонувати.

Швидко зайшовши в сусідню кімнату, він, як перед тим Чернов, щільно причинив за собою двері.

Оксана.

Від вашого мовчання залежить насамперед її доля.

Револьвер.

Він перемістився з комода в кишеню пальта, коли керівник філерів пішов відчиняти ротмістру. Чернов був надто роздратований та надто несерйозно сприймав саме цього агента, аби постійно думати про вилучену в того зброю, яку, тим більше, все одно потім доведеться повертати.

Коли вони лишилися удвох, черв’як сумніву все ж таки гриз Полтаву. Якась частина, котру вже підточили, так і прагнула застрелити Підвисоцького на місці. Особливо гострим бажання стало після отриманого «поклону» від сестри. Полтава дуже, більш за все на світі хотів би зараз вірити ротмістру. Але розумів: див не буває, Оксана вже не живе. Закопана, як Перець Сичевський, революціонер і коханець Фаїни, десь у невідомій загальній могилі серед інших мертвих арештантів на тюремному цвинтарі.

Оксана.

Інша половина опиралася. Бо попри те, що Оксани більше нема й руки в Полтави фактично розв’язані, Штерна знешкодити міг і мусив усе одно тільки ротмістр Підвисоцький. Це був би його успіх, а про свою подальшу долю Андрій Волох якось би пізніше подбав. Агент, що добре себе зарекомендував, попередив руйнівний теракт, до нього напевне повинні ставитися далі інакше. Раптом справді вдасться й далі віддавати в руки правосуддя таких, як Штерн та компанія.

Чого там, Фаїна Кремянська недалеко від них пішла. Разом зі своїм навіки коханим Перецем. Тим, хто проривається вгору. Оксана там, на небі, пробачила б йому.

Але.

Дивуючись власному спокою, Полтава витягнув револьвер.

Отче наш, сущий на небесах. Хай святиться ім’я Твоє. Хай прийде царство Твоє. Хай буде воля Твоя. Як на небі, так і на землі…

Стискаючи руків’я, вільною рукою Полтава старанно застебнув ґудзики на пальті.

…Хліб нас насущний дай нам сьогодні. Не введи нас у спокусу, але позбав нас від лукавого…

Зараз той, справжній, Полтава знайшов дивний спосіб спо­стерігати збоку за таким самим, і все ж таки — вже докорінно іншим Полтавою. Цей, інакший, твердими кроками наблизився до дверей. Потягнув ручку на себе.

Піддалася.

…І прости нам гріхи наші. Як ми прощаємо боржникам нашим…

Ступивши прямо, Андрій побачив просто перед собою, на відстані двох чи трьох кроків, обтягнуту форменим синім мундиром спину ротмістра Підвисоцького. Рука тримала біля вуха ебонітову телефонну слухавку.

Зробив крок уперед. Ближче. Аби зовсім напевне.

Підняв руку. Вона зараз зовсім не тремтіла. Так, ніби цей, уже зовсім інший Полтава тільки те й робив, що стріляв по людях, не думаючи довго.

— Ей!

Він не знав, що хотів сказати. Не був певен, чи взагалі тут потрібні слова. Але стріляти в спину, хай вона належить навіть тричі ворогу, Андрієві не кортіло ніколи.