Андрій Кокотюха - Київські бомби

Сергій Підвисоцький, не опускаючи слухавки, повернувся на голос.

Побачив спершу дуло. Потім — Полтаву.

По очах Андрій прочитав — не вірить. Досі не вірить.

— Поклади, — сказав ротмістр якось дуже просто, буденно, ніби розмовляв з дитиною, яка взяла не придатну для неї іграшку.

…В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь.

Розмов більше не буде. Взагалі.

Не зводячи з ротмістра очей, Андрій трохи підніс руку, аби точно не промахнутися в груди.

Палець натиснув спуск один раз.

Підвисоцький здивовано опустив голову. Глянув на червону пляму, що розквітла збоку, потім повівся зовсім дивно — хитнув головою, промовив зовсім не відповідне до ситуації:

— Ні.

Перемістивши руку вліво і ще трохи догори, Полтава вистрілив знову.

— Мама.

У нього не може бути матері.

Матері є в усіх людей.

Штерна, як і Підвисоцького, народили матері.

Третій постріл.

Тепер ротмістр уже нічого не міг говорити. Протяжно застогнав, хитнувся, повалився на старий ворсистий килим, як стояв, тягнучи з собою за дроти телефонний апарат. Там, у слухавці, здається, хтось іще щось кричав. Але Полтаву вже це не обходило.

Тіло, яке мить тому називалося ротмістром Сергієм Підвисоцьким, завмерло на підлозі. Довкола повільно й впевнено розходилася кривава калюжа.

Андрія не тягнуло нахилятися й перевіряти, чи тричі підстрелений ним чоловік ще живий. Він взагалі не хотів торкатися його руками.

Зробив крок назад.

Розвернувся.

З підкресленою акуратністю заховав револьвер назад у кишеню. Зачепившись поглядом за невеличкий образ далеко в кутку, такий справді маленький, що раніше лишався непоміченим, широко перехрестився. Раз, другий, третій.

Скільки в нього є, поки тут не знайдуть тіло й не складуть відразу два та два, Полтава не уявляв навіть приблизно. Зрештою, це й не обов’язково. Усе одно він — утікач, його арештували й судили за вбивство й тероризм. Тепер, коли знову зловлять, напевне знову судитимуть. Ось де час може мати вирішальне та скільки-небудь суттєве значення.

Тепер — Штерн.

Раз виходу нема, треба піти й зробити зі Штерном те саме.

Полтава раптом перестав покладатися на поліцію та жандармерію як на єдиний інститут правосуддя. Хто знає, раптом когось іншого осяє така ж думка, що й Підвисоцького.

Тому — Штерн.

Ліквідувати причину.

Вийнявши ключ із замка, Полтава зачинив двері ззовні. Аби потім викинути сам ключ у водостік.

Мокрий сніг ще падав.

Спершу Фаїна просто йшла вперед, дивлячись просто перед собою і не знаючи, куди все ж таки хоче дістатися.

У голові, поки рухалася, не роїлося жодних думок. Було порожньо, як і на душі. Та враз у цю порожнечу проник вогкий противний холод, і це змусило її зупинитися. Спершу глянула на себе. Так і є: надворі сніжить, під ногами хлюпає, а вона ви­йшла, підхопивши тільки пальто, замотала голову хусткою, та під верхнім одягом — лише легеньке платтячко. З тих, що Фаїна називала для себе домашніми, хоча дому як такого, справжнього дому, свого, в неї не було й тепер, напевне, вже не буде.

Її охолодив протяг. Побачила себе на Жилянській, завмерла біля якогось дохідного будинку, поруч із входом у двір — тягнуло звідти. Закутавшись так щільно, як дозволяв не надто теплий одяг, Фаїна сіпнулася було йти далі, та враз знову завмерла.

Далі — це куди?

Колись вони з Перецем мріяли про власний дім. Теплий, чистий, світлий та просторий. Він у них буде, коли почнеться нове життя. Те, заради торжества якого вже багато років гниють на каторгах та гинуть у тюрмах полум’яні борці. У тому їхньому уявному домі знайшлося б місце й дітям. Фаїна ніколи не була проти, вона збиралася колись народити своєму коханому кілька славних перчиків та перчиць — так говорили вони жартома.

Але Перець Сичевський, заради чиєї пам’яті вона жила, — зрадник.

Пронизливий листопадовий холод остаточно повернув Фаїні здатність тверезо та розважливо мислити.

Припустімо, Штерн сказав їй правду. Навіть більше: вона чудово розуміла, чому, коли правда про Переця якимось чином виринула, їй не дали спливти й поширитися далі. Справді, на той час новина про те, що в тюрмі зламався не хтось інший, а Сичевський, один із партійних та бойових лідерів, мала б погані наслідки. Чи стала вона, Фаїна Кремянська, його цивільна, але все одно — справжня, перед Богом і людьми, дружина, ненавидіти його за це? Не готова зізнатися собі навіть зараз, хоч не минуло й року від його страти.