Симона Вилар - Лазарит

Зрештою думку про те, щоб покинути місто морем, Мартінові довелося відкинути. Але й пробратися з єврейським сімейством крізь табір хрестоносців теж було немислимо.

Повертаючись із порту, Мартін мозолив цим голову. На шнурку його паску теліпалося кілька дрібних рибинок, що їх після тривалого сидіння на розпеченій набережній він випросив в інших злидарів. Акрська знать поки що не відчувала голоду, а біднякам було дуже скрутно. Він бачив черги за рідкою юшкою, що її роздавала міська влада, бачив дервішів, які проповідували городянам, силкуючись уселити в них надію, що незабаром із милості Аллаха, десниця якого веде пречудового султана Салах ад-Діна, закінчаться їхні поневіряння, а богопротивні франки назавжди покинуть ці землі.

Мечеті були переповнені молільниками, але настрій у місті ставав дедалі тривожнішим. Повсюди сновигали загони воїнів коменданта фортеці аль-Машуба і його воєначальника Сафаддіна. Вони вмить розганяли будь-які скупчення людей за винятком відвідувачів базарів, і особливо пильно придивлялися до рабів-християн, котрих вважали найбільш неблагонадійними. Християнських невільників у місті було кілька сотень, іще зо дві сотні християн, котрим дозволено залишитися в Акрі після того, як чотири роки тому її захопив Саладін. Усі вони належали до бідноти, їм нікуди було податися, а сьогодні їхнє становище аж ніяк не краще за невільницьке. Варто було їм зібратися невеличким гуртом хай навіть біля того-таки собору Святого Хреста чи перед фонтаном, куди вдень подавали воду з міських резервуарів, як негайно з’являлася варта й починала їх розганяти, застосовуючи різки й батоги.

Дорогою додому Мартін теж заробив на горіхи. Це сталося в колишньому кварталі госпітальєрів, де його зупинив міцний світловолосий хлопець і почав розпитувати, звідки він тут узявся. Мовляв, знає всіх невільників-християн Акри, але Мартінове обличчя йому незнайоме. Мартін мовчав і йшов своєю дорогою, аж раптом світловолосий ухопив його за рукав, намагаючись затримати, а зрештою дісталось обом, однак Мартіна батіг лише зачепив, а його надокучливого співрозмовника охоронці збили з ніг і розпочали жорстоко гамселити. Хлопець катався по бруківці, силкуючись уникнути безжальних ударів, але батоги свистіли та свистіли.

– Знову коники викидаєш, Мартіне, собако аскалонська!.. – люто прокричав хтось з охоронців.

Спершу Мартін заціпенів, але збагнув, що звертаються не до нього, а до білявого невільника. Отже, в Акрі є його тезка – так само, як і в лазаритів. Однак зараз слід було не міркувати, а якнайшвидше покинути квартал госпітальєрів. У його планах не було привертати до себе увагу.

Повернувшись у дім пані Сари, Мартін застав там почесного гостя – лікаря Єгуду бен Авріеля. Гість спілкувався з господинею, умостившись на софі за низьким різьбленим столиком, інкрустованим перламутром та сандаловим деревом. У покої вчувався аромат кави, й оскільки цей напій із зерен, які привозили з Ємену, в оточеному місті був доступним лише сарацинським вельможам, Мартін здогадався, що лікар прийшов із подарунком.

Сара подала чашку й Мартіну, наливши в неї каву з високого глечика з тонким носиком, і, поки він розповідав про те, що йому вдалося довідатися й побачити протягом дня, шановний Єгуда уважно придивлявся до незнайомця, якого нікейський даян прислав захищати Сару та її дітей. Мартін теж зацікавлено позирав на знахаря. Він був схожим на біблійного патріарха: спокійне, сповнене гідності обличчя з яструбиним носом і невеличкими пронизливо-темними очима, сива хвиляста борода, таке ж посріблене волосся й довжелезні завиті пейси. Маківку лікареві прикривала чорна ярмулка.

– Моя дорога Сара хвалила вас, молодий друже, – мовив Єгуда бен Авріель, коли Мартін договорив. – І, схоже, надаремно. Та навіть ваша похвальна заповзятливість не зможе нічого змінити, – підсумував він. – Місто в сталевому кільці і, боюся, усім євреям Акри загрожують жорстокі поневіряння.

– Я чув, багато хто сподівається на допомогу Саладіна.

Єгуда усміхнувся в білосніжну бороду.

– Друже мій, ви щойно зі стану наших ворогів, ви бачили, як він зміцнів із прибуттям англійців, анжуйців та аквітанців короля Річарда. І хоча тепер, як ми вже знаємо, король хворий, однак він устиг дати необхідні розпорядження, й хрестоносці завзято взялись будувати облогові машини та вежі. Назаряни будь-що хочуть узяти Акру, і їх уже ніщо не зупинить. Щодо Саладіна: на жаль, розраховувати на нього не слід. Після прибуття хрестоносців з Європи він уже не раз просив про допомогу халіфа Багдада, а також володарів Персії та Аравії, але, крім улесливих похвал, нічого не отримав. Розраховувати він може лише на тих емірів, чиї землі нині під владою самого султана, однак вони готові підняти й озброїти своїх людей лише до зими. Чи протримається Акра так довго? У місті вже й нині сутужно з водою та зерном. Поки у фортеці залишався султанів син аль-Афдал, Саладін був рішучішим. Але з останнім караваном суден, що проривалися в місто з вантажем пшениці та зброї, султанові вдалося вивезти і юного принца, й тепер, боюся, місто вже не таке важливе для нього. Так, імами та мулли в усіх мечетях закликають народ до джихаду, проте користі з цього небагато.