Симона Вилар - Лазарит

– Кажи правду – звідки йдеш? – закомандував один із них.

– Присягаюся Каабою, я не можу вам цього сказати! – жалісно запхинькав Мартін. – Моя чарівна кохана, в якої брови вигнуті, мов персидський лук, увігнала стрілу мені в самісіньке серце!.. Та якщо ви мене затримаєте, любонька не повинна постраждати. Аллах великий, і безмежна милість його! Відпустіть мене, добрі люди, бо я кохаю її, як світле небо над головою, а чоловік її, шанована й грізна людина, не повинен дізнатися, що я був у його домівці о такої пізньої… чи, скоріше, ранньої години! О, як швидко летить час біля ніг коханої!.. Тому заклинаю вас покривалом Хадіджи, дружини Пророка: дайте мені мирно забратися геть!..

Не перестаючи молоти язиком, Мартін зауважував суттєві деталі: ті двоє, що наткнулися на нього першими, убрані в прості шкіряні куртки, проте обидва в касках. У кожного – короткий спис. Міські вартові екіпіровані як воїни-піхотинці: обидва в кольчугах і добротних шоломах, на поясах – шабля та кинджал. А в нього самого – два кинджали в широкому поясі й легкий панцир із вареної волової шкури під тунікою. Вирушаючи до міста, довелося залишити все металеве в таборі, щоб не створювати зайвого шуму. На жаль, чотирьох він не здолає.

Цієї миті один із вартових, який стояв позаду Мартіна, зірвав із нього каптур та освітив смолоскипом обличчя й світле вигоріле волосся.

– Шайтан! Та це ж кафір!

– І до того ж чудово пасталакає по-нашому, – додав його супутник, оголюючи шаблю.

Мартін благально склав на грудях руки й забелькотів, що ніякий він не кафір, просто служить драгоманом при начальникові гарнізону, благородному аль-Маштубі, і тепер він…

Продовження не було, бо Мартін, рвучко кинувшись уперед, потужно вдарив одного вартового ногою в пахвину, і, поки той, булькаючи, опускався на бруківку, вихопив в іншого спис. Миттєво обернувшись, Мартін древком списа відвернув удар шаблі зі спини, а потім тупий кінець древка з хрускотом урізався в перенісся одного з міських вартових, а вістря, на секунду пізніше, – у живіт обеззброєного квартального.

Витягувати його звідти було ніколи – Мартін жорстоко вдарив п’яткою в підребер’я єдиного вцілілого вартового, який через стрімкість подій устиг лише наполовину витягнути з піхов шаблю. Замість нього це зробив Мартін, а наступної миті блакитна смуга дамаської сталі зі свистом пройшлась по відкритій частині обличчя воїна, розпанахавши його навскоси. Не переводячи подиху, Мартін ударив згори по загривку скорченого на камінні квартального сторожа, разом із шиєю перерубавши його шкіряний наплічник. Голова від’єдналася від тіла, ударив струмінь чорної в ранковому напівсвітлі крові.

Залишалося добити двох – того, який заробив древком, і воїна з розрізаним лицем. Що він і зробив без вагань.

Дочекавшись, поки вирівняється дихання, Мартін прислухався. Він був цілий і неушкоджений, однак незадоволений собою. Ніч занадто гомінка: спершу сутичка із жебраками, тепер оці четверо. І будь-якої миті на звуки бійки можуть прийти інші.

Він затоптав смолоскип, що догорав на бруківці, роззирнувся, і раптом у вранішньому напівмороці помітив високо на фронтоні будинку, біля огорожі якого лежали тіла вартових, те, що так старанно шукав: там, куди не дісталися правовірні зі своїми тесаками, уціліло зображення вишкіреної усмішкою собачої пащі. Сумнівів більше не було. Як не вагався він і в тому, що сестрі його благодійника Ашера бен Соломона буде ох як несолодко, якщо вранці біля дверей її будинку знайдуть чотири трупи.

Треба їх спекатися. Одне тіло Мартін перетягнув до сусіднього глухого завулка і сховав у кущах під потрісканою стіною; друге, разом із відтятою головою, відтягнув якнайдалі й кинув біля старої давильні для винограду, неподалік від якогось будинку. Повертаючись по чергового мерця, Мартін побачив, що весь його одяг у крові, і почав мізкувати, куди б його сховатися, щоб дочекатися наступної ночі. Та, ледь увійшовши в завулок, застиг: двох тіл, які ще тут залишалися, не було. У тьмавому сірому світлі якийсь високий огрядний чолов’яга в смугастому халаті та чалмі ретельно стирав шматтям кров із каміння.

Мартін поглянув на двері будинку з мезузою: вони були прочинені. З темного прогону визирала жінка в покривалі, котра чекала з глечиком води в руках.

Саме вона першою помітила Мартіна в закривавленому одязі й зойкнула. Опасистий мусульманин озирнувся й вихопив ножа. Але не кинувся до вбивці – просто дивився на нього, поволі відступаючи до дверей будинку.