Симона Вилар - Лазарит

Мартін не зводив очей із жінки: вона вже була немолодою й доволі опасистою, над високим чолом кучерявилося волосся, очі мала темні, з блакитними тінями під ними, ніс тонкий з горбинкою.

– Шалом, вельмишановна Саро бат Соломон! – промовив Мартін, скидаючи з голови каптур. Волосся впало йому на очі, і він трусонув головою, відкинувши його назад. – Ви маєте мене пам’ятати, пані. Я Мартін, людина вашого брата Ашера бен Соломона. Колись мені випало супроводжувати вас і вашого чоловіка Леві в Кастилію. А зараз ваш брат послав мене по вас в Акру.

Жінка кволо зойкнула, впустила глечика й заламала руки. Але тут же відштовхнула слугу з ножем, який затуляв її від посланця.

– Це друг, Мусо, це друг! Проходь же мерщій у дім, Мартіне, хлопчику мій! Благословенний Господь Бог наш, цар усесвіту, який привів тебе сюди неушкодженим!

Вона встигла його впустити, а вже наступної миті в повітрі повис протяжний крик муедзина із дзвіниці, що тепер служила для заклику правовірних до молитви:

– А-ал-ла-а-аху-у акбар!..

Весь наступний день Мартін проспав – але спершу помився, перевдягнувся в чистий одяг, і Сарина невістка, молоденька вагітна Леа, напоїла його молоком із медом.

Щойно побачивши Леа, Мартін засмутився: непросто буде вивезти з оточеного міста літню жінку та ще й з невісткою при надії. Він промовчав, але подумав, що доведеться взяти на дорогу величезного мовчкуватого Мусу, Сариного охоронця, який служив дому Леві бен Менахема ще тоді, коли все це сімейство жило в Іспанії.

Але ті думки можна було відкласти на потім, і він просто провалився в глибокий безпробудний сон – уперше відтоді, як опинився в Палестині. Досі Мартін лише раз спав так солодко: в Олімпосі, тримаючи в обіймах Джоанну.

Саме вона йому й наснилася. Прекрасне видіння з минулого, яке ніколи не повернеться. Вони удвох прогулювалися Лікійським узбережжям, цілувалися під розлогими середземноморськими соснами, а Джоанна сплела вінок із червоних маків, що палали в її волоссі, немов рубіни, гранати й кров. І вся вона, осяяна промінням лагідного сонця, весела, сміхотлива, вабила його, і Мартінові палко хотілося її обійняти…

Прокинувшись, він постарався викинути сон із голови. За вечерею Сара повідала, як охоронець Муса вночі почув тихий стукіт у двері, але не наважився будити пані, аж поки внизу спалахнула жорстока сутичка.

– Ти був стрімким, мов посланець пекла, хлопчику мій, – чи то захоплено, чи з докором зауважила жінка. – Один проти чотирьох – і жодної подряпини! Ми з Мусою не знали, що й думати, особливо тоді, коли побачили, як ти намагаєшся сховати вбитих. Тоді я послала Мусу прибрати тих, що залишилися, і змити кров. Інакше не можна: зараз смертельно небезпечно привертати увагу влади. В Акрі й так дуже тривожно…

Мартін запевнив її: він зробить усе можливе, щоб допомогти її сім’ї. Та коли завів мову про те, що треба якнайшвидше покинути місто, Сара похитала головою:

– Мартіне, хіба це можливо? Ми й раніше не могли виїхати, коли становище було не таким жахливим. Потім мій нещасний чоловік помер, старшого сина Йону теж забрала хвороба, а після його смерті Леа геть ослабла… Вона й досі квола, а незабаром їй треба народжувати! Мовчу вже про інших моїх дітей, які ще зовсім малі…

Діти, котрі сиділи тут же, із цікавістю роздивлялися несподіваного гостя. Кучерявій пухкенькій Нехабе ось-ось мало виповнитися дванадцять, а малюкові Езре ще й п’яти не було.

– Спробуємо щось придумати, – замислено мовив Мартін. – Хай там як, тепер я з вами і зроблю все можливе й неможливе, щоб ви не постраждали.

Сара лагідно торкнулася до його плеча.

– Ти завжди був добрим другом нашому народові! Багато з урятованих тобою благословляли твоє ім’я, згадуючи його в молитвах. Ашер мудро вчинив, вирішивши виховати з тебе нашого захисника. Сподіваюся, він достойно винагороджує твої зусилля, бо я тепер не така багата, щоб розрахуватися з тобою. Бачиш, навіть слуг у нас немає, залишився лише вірний Муса й старенька Ціля.

Мартін усміхнувся:

– Не потрібно буде ніяких грошей, пані. Ашер знає, як мені віддячити, коли я виконаю його доручення та переправлю вас усіх в Антіохію, де вже чекає зафрахтоване Йосипом судно.

І він розповів, що Ашер бен Соломон обіцяв по його поверненні віддати йому за дружину свою молодшу дочку – Руф.

– Та невже? – рука Сари, що розливала в кришталеві чаші помаранчевий сік, ледь здригнулася, і на стіл виплеснулося трохи жовтогарячої рідини.