Симона Вилар - Лазарит

Знизу місто виглядало зовсім по-іншому. Стіни будинків з вузькими вікнами, зачиненими на ніч віконницями, утворювали тісний темний коридор із безліччю поворотів, тож орієнтуватися тут вельми непросто. Недовго думаючи, Мартін вирушив у той бік, де, як йому здалося, був центральний міський майдан. Ноги ковзали по купах покидьків, гнилий дух змішувався із запахом вапнякового розчину – мабуть, неподалік ями для гасіння вапна, що його використовували для ремонту фортечних мурів. Уряди-годи попереду лунали звуки колотушок нічної варти, і тоді йому доводилося звертати в перший-ліпший завулок, сподіваючись, що в наступному кварталі він знову піде в правильному напрямку й не зіб’ється з дороги.

Але марно. Тісні темні вулички, де-не-де перекриті арковими прогонами, були схожі, мов близнюки. Під ноги йому скочив щур і з писком кинувся під найближчий ґанок. Зарепетував бродячий кіт. На одному з перехресть вовтузилася зграя приблудних псів, і він мусив уповільнити крок: в осаджених містах собаки, які скуштували людського м’яса, украй небезпечні. Але ці, навпаки, помітивши перехожого, прожогом кинулися навтьоки, і Мартін зрозумів: у місці бракує не лише води, а й провіанту, люди почали полювати на дворняг, тому вони такі полохливі.

Ще за півгодини він збагнув, що остаточно заблукав. Але, звертаючи в черговий завулок, де навряд чи розминулися б два вершники, несподівано помітив удалечині шпиль собору й вирішив прямувати до нього.

Поступово вулиці ставали ширшими та чистішими, за огорожами з’явилася темна зелень садів, над якою височіли стрункі пальми. Ремісничий квартал був позаду, а попереду розташувалася упорядкованіша частина міста, зате й міська варта траплялася тут значно частіше. Зо два рази Мартінові навіть доводилося залазити на арки над вулицями і завмирати там, перечікуючи, поки озброєний ратищами та смоляними смолоскипами караул промине його.

Пройшовши через якийсь завулок, де уздовж стін рядами стояли величезні глиняні глеки, Мартін несподівано опинився на просторому майдані й просто перед собою побачив собор Святого Хреста. Ця будівля настільки переконлива, що помилитися неможливо. Західний портал був у вигляді прямокутної вежі з арковою брамою і черепичною покрівлею, над якою колись здіймався хрест, а тепер установлено півмісяць. За порталом тягнувся просторий неф з високими віконними прогонами, розділеними потужними контрфорсами. Неф межував із невеличким і дуже древнім ромейським храмом з яйцеподібною банею.

Розміри споруди та просторий майдан навколо неї свідчили: перед ним – головний храм Акри. Перед входом у собор на майдані розташувався басейн нині висохлого водограю. Навколо фонтана росло кілька пальм, за якими виднілася ще одна споруда – високий поміст ешафота.

Мартін роззирнувся, визначаючи напрямок, – на соборний майдан виходило кілька вулиць. Тепер він почувався значно впевненіше і вже не боявся варти, котра щойно покинула площу. Але увагу привернули тіні якихось людей, що товклися при вході у храм. Його теж помітили – почулися голоси, а потім одна тінь відокремилася від решти і, спираючись на ціпок, попрямувала до нього.

«Жебраки, – подумав Мартін. – Це лише жебраки, але для самотнього подорожнього вночі вони можуть бути небезпечними».

Шкандиба наближався до Мартіна, його силует похитувався, а ціпок, на який він спирався, лунко стукав об каміння. Голос гундосо заскімлив:

– Аллах великий і всемогутній, він усе бачить! І якщо ти не будеш добросердим до вбогого, він сам позбавить тебе своєї милості!

Мартін спробував обійти кривого.

– Я не подаю милостині, тим паче в темряві.

Упівока Мартін помітив, що тіні, які маячіли при соборі, наблизилися й намагаються взяти його в півкільце.

– Хто не подає вбогим, той належить шайтанові! – хрипко вигукнув кульгавий, рвучко випростався і заніс над Мартіном руку з довгим кривим ножем.

Мартін ухилився й одним рухом вихопив із-за широкого пояса декілька кинджалів, гострих, мов бритва.

Шкандиба не встиг замахнутися знову: Мартін миттєвим рухом клинка відсік йому кисть разом із затиснутим у ній ножем. Скривавлений обрубок упав на бруківку. Другому нападникові Мартін завдав прямого удару в живіт, а потім, круто розвернувшись, став у захисну стійку.

Оборонятися вже не було від кого: поплічники кульгавого кинулися навтьоки, а сам він, позбувшись руки, качався по бруківці, лементуючи й розбризкуючи по камінню кров. Другий жебрак, якого поранив Мартін, теж намагався якнайшвидше дати драла, на ходу затискаючи долонею рану, бо на галас уже поспішали вартові – їхній тупіт і брязкіт зброї чувся дедалі ближче.