Симона Вилар - Лазарит

– Хрестоносці закінчили будівництво величезної балісти, яку назвали «Праща Господня», і кожна брила, скерована в бік Акри, трощить мури, наче їх складено не з міцного каменю, а з крихкого дерева, – бідкався Єгуда. – Не менш страхітливі й облогові вежі, які нині зводять у центрі табору. Їх три, і король Річард звелів кожну обтягнути воловою сирицею, а зовні обмастити шаром мокрої глини, щоб захистити від снарядів із палаючою нафтою. На щастя, цей безумець не знає, що займистої суміші в захисників Акри більше немає, і ми не можемо сповістити про те султана, оскільки в Голубиній вежі не залишилося жодного поштового голуба. А Саладін усе шле своїх крилатих гінців та наказує будь-що триматися!

– То король Англії вже піднявся з одра хвороби? – поцікавився Мартін.

– Не зовсім. Він і далі хворіє, але горить бажанням битися й наказує виносити себе на ношах до облогових гармат, а іноді йому підносять заряджений арбалет, щоб він міг випустити зо дві стріли в захисників Акри. І це справді жорстока зброя – вона пробиває будь-які обладунки й завдає таких страшних поранень, яких мені досі не доводилося бачити.

– Боже Мойсея, помилуй дітей своїх! – зойкнула Сара.

– Але є й хороша новина, – усміхнувся знахар у бороду. – Захворів король Філіп Французький. І перебіг його недуги вкрай тяжкий.

– А ви, пане Єгудо, виявляється, непогано поінформований про те, що відбувається в стані хрестоносців! – зауважив Мартін.

Надвечір він вирушив провести лікаря до цитаделі тамплієрів – Темплу. Ця фортеця у фортеці розташована неподалік від берега моря. Саме там містилася резиденція коменданта гарнізону аль-Машуба – він скульгавів через рану, але й далі звитяжно захищав Акру.

На звороті Мартінові довелося обійти величезний храм із гострим шпилем – тим, що привернув його увагу, коли вночі він пробирався в місто з табору хрестоносців. Тепер він знав, що це за споруда: до приходу сарацинів її називали на честь Святого Андре, а нині собор перетворився на мечеть. Заклик муедзина вже відлунав, людей перед мечеттю було небагато, можливо саме тому він звернув увагу на постать завмерлого перед порталом собору білявого невільника в дранті. Він відразу його впізнав: це був саме той Мартін-аскалонець, якого так жорстоко побили батогами вартові в нього на очах.

Сонце майже зайшло, вулиці Акри поглинав морок; гуркіт і стугоніння брил, що руйнують укріплення, нарешті стихли. Тезка Мартіна стояв нерухомо і, звернувши лице до храму та склавши перед грудьми руки, безгучно ворушив губами. Схоже, він звертався до свого Бога.

Мартін зупинився віддалік, дочекався, коли той закінчить молитися, а потім неквапно пішов за білявим невільником. Аскалонець його не впізнав, адже після пам’ятної сутички з вартовими, коли Мартін теж заробив батогом, він гуляв містом у мусульманському вбранні: тюрбан, смугастий халат, широкі шаровари, заправлені в м’які чоботи. Бороду він давно не голив, вона була значно темнішою за його вигоріле волосся, а обличчя побронзовіло від засмаги. Його справжнє походження видавали тільки очі – прозоро-сірі, тому доводилося переважно дивитися в землю, а не оглядатися.

Мартін-аскалонець вирушив у припортовий квартал, де невдовзі пірнув у якісь завішені тканиною двері. З глибини приміщення чувся передзвін струн і гомін голосів. Мартін пішов за ним, здогадавшись, що це просто духан. [144] Духан – невеличкий генделик на Близькому Сході та Кавказі. Невільник-християнин кинув господареві дрібну монету й отримав піалу з відваром якогось зілля. Потім сів у кутку за низький столик і притулився до стіни.

У духані було ще кілька відвідувачів, вони пили чай, сидячи на рогіжках чи просто на долівці. Це були ремісники, вантажники, рибаки – небагатий люд, що заробляє собі на кусень хліба в порту і в морі, але через облогу вже давно забув про найскромніший достаток. Балачки були невеселими, один із відвідувачів журливо наспівував, перебираючи струни, і на невільника, який облаштувався в дальньому кутку, ніхто не звертав уваги. Схоже, він був тут завсідником.

Мартін підійшов і сів на ослінчик навпроти аскалонця. Той підвів очі, розгубився, а потім брови в нього полізли догори – мало не до самісінького волосся, немитого й сплутаного, немов стара повсть.

– А я тебе вже бачив, – нарешті мовив він, продовжуючи при світлі олійного каганця роздивлятися вдягненого в сарацинське вбрання Мартіна. – Але тоді ти був схожий на полоненого воїна, і я відразу виокремив тебе з натовпу. А зараз… – він скривився. – Тепер, схоже, ти дав себе обрізати й продався невірним! – закінчивши цю тираду, аскалонець зневажливо плюнув і відвернувся.