Симона Вилар - Лазарит

Уночі Мартін довго не спав, міркуючи, як використати отриману від аскалонця інформацію.

Уранці він знову обійшов навколо Сариного будинку, запам’ятовуючи якнайменші деталі. Він здавався похмурим: глухі стіни, міцна огорожа, закладена кедровими брусами брама, що виходила на Королівську вулицю. Туди ж дивилося і єдине вікно – вузьке та видовжене, з арковим перекриттям. Щоб увійти, мешканці користувалися ґратчастою хвірткою в огорожі, яка виходила в завулок.

Зовні будинок здавався геть непоказним, але всередині це був справжній палац: житлові приміщення розташовані навколо прямокутного внутрішнього дворика із садом, мавританськими галереями з легкими колонами із цукрово-білого африканського мармуру й водоймою, оточеною кущами квітучих троянд. Усередині все дихало розкішшю: арки переходів приховували парчеві та муслінові завіси, мозаїчну підлогу устеляли килими, меблі з рідкісних порід дерева були вишуканими і скрізь, де тільки можна, стояли коштовні вази для квітів та позолочені аромокурильниці. Тут було приємно сховатися від спеки: вікна, що виходили на галереї, затіняли різьблені решітки з левантійського кедра, зручні дивани з безліччю оксамитових розшитих подушок, немов запрошували відпочити й приємно поспілкуватися. Була тут і лазня з глибоким басейном, куди по трубах подавалася тепла й холодна вода, а сад у внутрішньому дворику, крім квітучих троянд, прикрашали фінікові пальми, що давали тінь навіть тоді, коли сонце стояло в зеніті.

Колись у Сариного чоловіка, який купив і по-своєму оздобив цей будинок неподалік королівського замку, були великі амбіції. Подружжя жило тут комфортно і розкішно, у них часто гостювали впливові люди – від барона Ібелінського та графа Триполі до емірів султана Саладіна. Таке помешкання в самому серці багатої Акри могло б зробити честь і вінценосній особі, але тепер пані Сара тільки про те й мріяла, коли вона нарешті зможе покинути його разом із дітьми та онуком, який от-от може з’явитися на світ. Адже залишатися тут стає дедалі небезпечніше.

Підвечір Мартін вирушив на пошуки вчорашнього знайомця. Той, як і обіцяв, був біля собору Святого Андре. Фіц-Годфрі молився ревно, але обличчя його було в синцях та спухле від побоїв. Мартін, підійшовши, не став ні про що розпитувати, лише стиха мовив:

– Я більше не поїтиму тебе вином, бо ти, на жаль, розучився його пити. Але якщо те, що ти мені вчора наговорив, правда, і ти таки можеш пустити стрілу зі звісткою до шатра короля Ґвідо, зроби це ще раз, бо я достеменно знаю: у коменданта аль-Машуба не лишилося вже жодного снаряда із займистою сумішшю.

Не чекаючи на відповідь, Мартін пішов.

Його занепокоїли розумові здібності цього хлопця, але Фіц-Годфрі має зметикувати, яка це важлива звістка для хрестоносців. Якщо, звісно, його вчорашні слова не були порожнім вихвалянням…

Що таки ні, Мартін переконався днів за два, коли облогові вежі з табору хрестоносців безстрашно пішли до мурів Акри.

Видовище було грандіозним: циклопічні споруди повільно, крок за кроком, наближалися до міських стін. Для цього потрібні були відчайдушні зусилля сотень людей, що їх рухали. Колеса платформ, на яких було установлено вежі, загрузали в копкому піщаному ґрунті; самі вежі загрозливо рипіли та здригалися, а сарацини закидали їх безліччю палахких стріл, що, впиваючись в обмащену глиною сирицю, не завдавали вежам жодної шкоди. Зате сховані за величезними мантелетами [145] Мантелет – величезний щит, що його використовували при облозі фортець, за яким могли сховатися кілька лучників. на ярусах вежі християнські лучники й арбалетники відповідали таким щільним вогнем, що захисникам фортеці доводилося ховатися за зубцями стіни. Водночас кілька потужних катапульт почали метати в місто палаючі діжки зі смолою, і у кварталах біля східної стіни спалахнули пожежі.

У небо над Акрою здійнялися стовпи ядучого чорного диму, вітер ніс його на мури, і крізь цю задушливу завісу сарацини бачили, як невідворотно наближаються моторошні громадища облогових веж, а в них не було жодної краплі нафти, яка раніше так їх виручала!

Розв’язку відтерміновувало тільки те, що колеса важелезних веж весь час застрягали в піску, і до вечора їм удалося здолати лише половину відстані до мурів фортеці. Цього вистачило, щоб воїни сарацинського гарнізону обрушили просочені олією оберемки хмизу з прив’язаними до них пучками палаючої паклі на голови латників-піхотинців, котрі штовхали вежі.