Симона Вилар - Лазарит

– Не суди по одягу, Мартіне з Аскалона, – незворушно відізвався Мартін. – Коли один міський вартовий ледь не спотворив мені обличчя, моя пані дала цей одяг, бо не хоче, щоб їй зіпсували товар для перепродажу. Але я справді християнин та лицар – і такий саме невільник, як і ти.

Проте аскалонець й далі дивився недовірливо, тому Мартінові довелося довірчим тоном оповісти, що звуть його Лоран де Фрувіль, що родом він із Нормандії і під Акру прибув на кораблі разом із військом короля Річарда. Та йому не поталанило, й за першої ж спроби штурму, коли він залазив по драбині на мур, сарацини зачепили його гаком та витягли нагору, а потім виставили на продаж у галереї колишнього венеціанського подвір’я, де зараз зазвичай торгують невільниками-полоненими. Там його купив служник єврейки на ймення Сара, і тепер він працює в неї.

– Ти, опоясаний лицар, служиш тим, хто зрадив і продав Спасителя? Адже юдеї не визнають Христа ані Богом, ані Месією! – крикнув світловолосий.

– Зажди, – спробував угамувати його Мартін, помітивши, що в їхній бік уже поглядають. – Не галасуй, і я скажу тобі, що лише дурень поспішає прийняти мученицький вінець, якщо ще може стати в нагоді своїм. А в мене є деякі новини, що їх варто було б якнайшвидше передати в наш табір. Річ у тому, приятелю, що до Сари часом заходить такий собі знахар-єврей, котрий допомагає комендантові гарнізону…

– Єгуда, я знаю, – перебив аскалонець. – Він лікує цього смердючого пса аль-Машуба.

Мартін кивнув і додав, що вряди-годи підслуховує, про що вони з його господинею розмовляють, тому…

Він замовк, помітивши: сірі очі його тезки засяяли, мов у лихоманці. Одначе той зметикував, що новий знайомий не квапиться викласти всі відомі йому таємниці, і зітхнув:

– Ти служиш єврейці, вдові найбагатшого торговця коштовностями в Акрі. У неї точно є гроші, і тобі дещо може перепасти. Ти показний парубок, вона може нагородити тебе за… припустімо, за старання на ложі… – додав він, зневажливо посміхаючись.

Така презирливість дошкулила Мартінові – невисокої ж думки був про нього цей невільник. Утім, як і про вдову Леві бен Менахема.

– Однак ти знаєш про мене все, а я поки що гадки не маю, хто ти і чому вільно розгулюєш містом замість того, щоб спробувати втекти до своїх.

Аскалонець несподівано поставив руки в боки.

– Та щоб ти знав – я теж лицар… Точніше, син лицаря, бастард. А звуть мене Мартін Фіц-Годфрі. Я народився від служниці вже тут, у Єрусалимському королівстві, тут минуло все моє життя. А в полон я потрапив давно – ще тоді, коли під Акру до короля Ґвідо почали прибувати перші загони. Із самого початку облоги я був зі своїм королем, однак мені не пощастило, як і тобі, й мене полонили. А чому я досі не втік…

Він шморгнув носом, роззирнувся, а потім швидко впівголоса промовив:

– По-перше, з Акри втекти неможливо, а по-друге, я і так можу надавати послуги своєму королю Ґвідо.

– І як же це? – поцікавився лжелицар Лоран.

Аскалонець, набувши таємничого вигляду, проігнорував запитання.

Мартін трохи поміркував. Нескладно було здогадатися, що саме робить його тезка. Тому він перестав розпитувати того й змінив тему розмови.

– Мабуть, несолодко тобі, нащадкові благородного лицаря, ведеться серед нечестивих. Ти змучений та обдертий, а від батогів мусульманських псів у тебе глибокі басамани на обличчі й плечах. І все ж ти вільно гуляєш містом, наче твої господарі не можуть знайти для тебе роботи. Я не знаю, як таке можна поєднати?

Аскалонець знову шморгнув носом, а потім раптом запитав: чи є в лицаря Лорана гроші? Мартін подумав, що цей бастард з Аскалона може згодом стати йому в нагоді, тому кивнув, сказавши: єврейка винагороджує його за службу. Тоді аскалонець, тицьнувши брудним пальцем у бік трактирника, повідомив, що в паскудника Алі завжди є вино – як для християн, так і для тих, хто не надто дотримується заповітів Пророка, а він уже дуже давно не куштував цього розкішного напою. І аскалонець з огидою скосив очі на свою піалу з відваром із зілля.

Мартін жестом гукнув господаря, і за хвилину-дві перед ними вже стояв пузатий глиняний глечичок. Вино виявилося неймовірно паскудним – квасним, як оцет, та ще й розведеним. Мартін ледве спромігся пригубити, зате його тезка залпом випив один келих і негайно налив собі другий.

І лише тоді балачка пожвавилася. Аскалонець розповів, що він належить до тих невільників-християн, які тягають каміння й замішують вапняковий розчин для ремонту мурів, але їх майже не годують, тому, коли роботи нема, відпускають у місто, щоб вони самі собі шукали поживи. Оскільки Мартін з Аскалона тут уже не перший рік, його багато хто знає: доводилося і стійла в конюшнях чистити, і стічні канави, і помийні ями – одне слово, виконувати будь-яку брудну роботу за шматок коржа й миску юшки. Та вночі він мусить повертатися в напівзруйновану будівлю старої патріархії, де тепер казарми для невільників, які працюють на фортечних мурах. Якщо він не повернеться – його відшмагають, якщо трохи запізниться – відбудеться кількома ударами палиці. Але йому байдуже, він живучий, мов кішка, тому що народився на цій землі, а полонені лицарі із Заходу від тутешньої спеки й каторжної праці мруть, наче мухи.