Тимур Литовченко - Шалені шахи

— Вбили пана Лободу. Запорожці вбили.

— Вбили?! Та що ж це таке! — обурився воєначальник. — Що ж це таке виходить: про кого не запитаєш, той або втік, або вбитий...

— Так–так, вбили його, запідозривши в тім, що пан Лобода увійшов у таємну змову з вами, зі шляхтичами [80] Причиною загибелі Григорія Лободи від рук козаків стала його надмірна скритність, про що його попереджав свого часу запорозький кошовий отаман Ян Оришевський. .

— Ну, убили, то й добре... А кого ж замість нього обрали?

— Пана Криштофа Кремпського.

— А він де, цікаво довідатися?

— Вже далеко, — посміхнувся один з бранців, дивлячись у небесну височінь, приголублену променями світанкового сонця. — Саме пан Кремпський вивів запорожців з оточення.

— Ах, он як!..

Станіслав Жолкевський знов оглянув купку бранців і мовив:

— А втім, якщо вже вони далеко, то наздоганяти не станемо. А от чи є серед вас інший козацький ватажок — такий собі Шаула?

Одного з бранців штовхнули у спину, і той ступнув уперед, ледь не випустивши із зубів коротку люльку вишневого дерева.

— Ти поранений, чи що? — Жолкевський кивнув на порожній правий рукав його свитки.

— Під Гострим Каменем [81] Битва в урочищі Гострий Камінь (неподалік Білої Церкви і Трипілля) відбулася на початку квітня 1596 року. руку втратив, — не перестаючи диміти люлькою, процідив крізь зуби Матвій Шаула. — Після того козаки й віддали булаву назад Лободі, зрадникові цьому. Як тепер бачу, на горе всім нам це сталося, тому що не зміг він упоратися з командуванням.

— Зате нам на щастя! — посміхнувся коронний гетьман і запитав, оглядаючи всіх зв'язаних по черзі: — То що ж, чи задоволені ви результатами своїх огидних богопротивних діянь? Задоволені тим, що людей на безглуздий бунт підбили й море крові пролили?

— Брешеш, пане Жолкевський, ми за святу віру нашу боролися! Не хочуть православні в унію переходити, звичаї предків наших зраджувати! А ворог наш заклятий — король польський Сигізмунд III. Цей мерзенний католик із земель Шведських був своїм же народом вигнаний, він і є найголовнішим зарозумілим боягузом, саме він землі наші рідні від бусурман захищати не схотів. А вже хто кровожерливістю і боягузтвом своїм уславилися, то це пани наші шляхтичі.

— Ага, он ви як заговорили?! Отже, король вам не подобається!!! А пани шляхтичі чим не догодили? А хіба ж не ви страчували їх лютою смертю?!

— Це шляхта почала! Шляхтичі почали вирізати наші родини! За те й довелось деяким панам присісти на гостру шпичку, — і Матвій Шаула недобре посміхнувся.

— Нічого, нічого, ти зі своїми приятелями тепер за всі богопротивні злочини відповіси! А ще дай час, то й самозваного царя Наливая ми виловимо, де б він не ховався, — пообіцяв коронний гетьман й, обернувшись назад, прикрикнув: — Очей із бранців не спускати! Особливо от із цього, — і, вказавши на Шаулу, додав грізно: — Головою відповідаєте за нього.

— А ми можемо бути вільними? — запитали смиренні повстанці, які тільки–но видали своїх ватажків.

— Відправляйтеся куди хочете, забийтеся якнайглибше у свої нори й не потрапляйте нам... — почав Станіслав Жолкевський, але тут позаду нього пролунало обурене:

— Е–е–е, ні, пане гетьмане, стривай–но, не відпускай обідранців!

— Що таке?!

Воєначальник стрепенувся й заходився оглядати ряди свого воїнства, шукаючи, хто ж заговорив.

— Я це сказав, я.

Уперед виступив присадкуватий кремезний шляхтич, що здався Жолкевському нібито знайомим.

— Що ти мав на увазі, дозволь довідатися?

— Ти, пане гетьмане, одержав своїх бранців, тепер ми хотіли б розібратися зі своїми холопами.

— Тобто?..

— Тобто ми хотіли би пройтися табором бунтівників. І якщо хто з нас помітить когось зі своїх служників–утікачів або селян з наших земель, а також їхніх жінок, їхніх дітей і старих, той поведе знайдених із собою.

— Що–о–о?! Що він говорить?! — злякалися повстанці.

— А те, що всі упіймані втікачі будуть обов'язково покарані кожен своїм паном, щоб надалі іншим неповадно було бунтувати.

— Але ми так не домовлялися! Ми привели наших ватажків, за це пан Жолкевський пообіцяв відпустити всіх нас... Усіх до єдиного!..

— Так, я обіцяв, — підтвердив коронний гетьман табору, — і дане мною слово тримаю.

— Пропустіть нас! Зараз же! — загаласували колишні повстанці, — нас сам пан коронний гетьман відпустив!..

— То як, отже, відпустив?! — в'їдливо засміялися шляхтичі. — Ну, хай робить, що хоче, от тільки ми вас не відпускаємо. Тому всім стояти, де стоїте!!! Нікому не йти!!!