Тимур Литовченко - Шалені шахи

— Та що ж це таке діється, га?!

Гетьман Шаула підлетів просто до Наливайка, зістрибнув з коня, обома руками схопив отамана за плечі й заходився щосили трусити, розпачливо викрикуючи:

— Як ти міг, Северине?! Як ти міг упустити Кирика, що йшов прямо до тебе в руки?! Що ж ти накоїв, Северине?..

Коли емоції хоч трохи вляглися, і Наливайко зажадав пояснень, Шаула розповів наступне. Виявляється, у той самий момент, коли повстанці кралися до тильних воріт фортеці, князь Кирило Остаф'євич вирішив вчинити ту саму «дурість», на яку так розраховував гетьман: залишивши в білоцерківському замку не більше двох десятків своїх людей, повів решту на нічний штурм козацького табору!

Не очікуючи нападу, козаки спочатку здригнулися, однак доволі швидко отямилися й дали нападникам належну відсіч. Більше того — почали тіснити людей князя Ружинського. Побачивши, що вилазка обертається явно не на його користь, Кирило Остаф'євич скомандував відступ, що доволі швидко перетворився на втечу.

Розуміючи, що в фортеці князівські воїни напевно наткнуться на наливайківців, запорожці підсилили натиск. Справді, люди Ружинського при такій розстановці сил виявлялися затиснутими з обох боків! До того ж, з огляду на погану видимість уночі, у їхніх рядах цілком могла виникнути паніка — тоді розгром був би неминучим, і прекрасний білоцерківський замок перейшов би в повне розпорядження повстанців...

Однак, новоспечені воїни–наливайківці не зуміли вчасно зорієнтуватися й абсолютно бездарно пропустили супротивника назад за фортечні мури! Тому Матвій Шаула й розгнівався так сильно: навчений гірким досвідом, князь Ружинський тепер нізащо не допустить другого прорахунку.

Ранком на стінах замку повстанці побачили кілька мотузок з удавками на кінцях, у яких бовталися повішені люди, заздалегідь заслані в місто Северином Наливайком, та їхні родичі. Це означало одне: робити під стінами Білої Церкви повстанцям більше нема чого.

От уже десять днів шляхта осаджувала повстанський табір, чим Станіслав Жолкевський був украй незадоволений. Якщо говорити начистоту, колишній полководець всього лише терпляче очікував, коли ж голод і спрага доконають непокірливу голоту.

Як не мріяв пан коронний гетьман скоріше завершити свою справу (бо розвідники доповідали, що на допомогу до наливайківців поспішають нові загони запорожців), однак здолати чотири ряди возів, намертво скованих міцними ланцюгами, його воїнам ніяк не вдавалося.

У свою чергу, шляхтичі теж майже нікому не давали висунутися за межі неприступної перешкоди. Рідкісні винятки спочатку становили браві козарлюги, які з кпинами та жартами викликали всіх бажаючих на «чесний лицарський двобій до смерті». Втім, незабаром було помічено, що поки увага коронних воїнів залишалася прикутою до двобоїв, з–під коліс возів потихеньку виринали якісь люди і щось збирали на землі, а іноді навіть навідувалися в залишені без догляду намети шляхтичів. З'ясувалася й мета таких вилазок: нарвати трави для коней і спробувати роздобути щось їстівне для себе.

Тоді жахливе становище наливайківців розкрилося перед шляхтичами у всій своїй непривабливості. Справді, сонце з безхмарного неба щодня розжарювало повітря й землю. Одним боком табір упритул примикав до непрохідної болотяної драговини, подолати яку було ще сутужніше, ніж сковані між собою вози, однак пити гнилу воду не могли не тільки люди, але навіть і коні. До того ж останні (а їх для такої кількості возів було потрібно безліч!) досить швидко повискубували всю травичку усередині табірного простору.

Через ці обставини від голоду й спраги страждали всі, хто перебував під захистом возів. Хоч якось вирішити проблему їжі для повстанців вдавалося, забиваючи коней, але зголоднілі тварини й самі гинули також. Кінські туші починали гнити, розкладаючись під палючим сонцем, що загрожувало різними хворобами й робило нестерпним перебування в таборі, атмосферу якого вже й без того отруїли випари болота. От чим насправді були викликані обережні вилазки повстанців.

Побоюючись їхнього відчайдушного прориву, Станіслав Жолкевський заборонив шляхтичам відповідати на будь–які, навіть найжорстокіші й найобразливіші кпини козаків.

— Коли собаки–схизматики почнуть жерти один одного, а не протухлу конину, тоді ми їх у землю й утопчемо. От і відіграєтеся сповна! — гримав він на ображених шляхтичів. Порушити наказ прославленого полководця не наважувався ніхто, тому двобої, що попервах привносили в хід нудної облоги бодай якесь пожвавлення, моментально припинилися.