Тимур Литовченко - Шалені шахи

— Ми відмовляємося вам підкорятися! — обурилися перелякані люди, надто добре розуміючи, до чого все йде.

— Е–е–е, ні, не бувати тому!!! Якщо по–доброму йти з нами відмовляєтеся, то начувайтеся!!! — палко вигукнув кремезний шляхтич, хижо блиснувши очами. — Пан Жолкевський командував нами, поки йшла облога табору бунтівників–схизматиків. Тепер же, після нашої перемоги, він нам не проводир, тож ми одержимо своє на цілком законних підставах.

— Що–о–о?! Тепер уже шляхта надумала бунтувати проти мене — коронного гетьмана табору?!

— Ти, пане Жолкевський, нам більше не командир. І хочеш чи ні, але кожен з нас одержить те, що хоче, і перешкодити нам ніхто не має права.

І здійнявши над головою шаблю, кремезний шляхтич закликав:

— По конях, шляхетне панство! Покажемо клятим бунтівникам, чиї вони холопи!!! Якщо не можна забрати втікачів із собою, нехай подохнуть тут же, не сходячи із цього самого місця!..

— Отямтеся!!! Що ви робите?!

Та заклик Станіслава Жолкевського потонув у кінському тупоті, брязканні зброї і збруї: не слухаючи більше коронного гетьмана табору, шляхтичі понеслися до того місця, де важкі облогові гармати пробили в чотирьох рядах возів найширший коридор.

— Ну, що скажеш на це, пане гетьмане? Чи не говорив я тобі, що саме шляхетне панство виявило кровожерливість, а не ми!..

Воєначальник подивився на криво усміхненого однорукого Матвія Шаулу, однак швидко відвів очі, будучи не в силах знести їдкий погляд бранця. Залишалося чекати, коли шляхтичі нарешті вгамують свій гнів.

Судячи із пронизливих зойків, що доносилися з табору, і стогону людей, там коїлося щось жахливе. Раптом з коридора, пробитого гарматними ядрами в рядах возів, виїхав самотній вершник і галопом понісся до гетьманської ставки. Коли він під'їхав доволі близько, полонені ватажки почали виявляти ознаки хвилювання, а Матвій Шаула навіть мовив коротко:

— Ех, даремно це, даремно!..

І хвилини не минуло, як чорний від кіптяви вершник у брудному порваному одязі зіскочив з худого огиря й кинувся до Станіслава Жолкевського з благанням:

— Зупиніть цей жах! Зупиніть цих бузувірів, там же мої люди!!!

— Кого це лихий приніс?.. — коронний гетьман табору уважно придивився до прибулого й, не приховуючи здивування, вимовив: — То це, здається, його самозвана величність — цар Наливай власною персоною?! Звідки ж ви тут узялися, ваше самозванство?..

— Облиште, пане Жолкевський, ви ж прекрасно знаєте, що я і в думках не мав на польський трон претендувати...

— Не знаю і знати не хочу! — відрізав коронний гетьман і грізно обернувся до бранців, та Наливайко заговорив якомога більш проникливо:

— Не гнівися на моїх побратимів, вони лише намагалися врятувати свого проводиря.

— Тоді чого ж тебе сюди принесло?! — поцікавився пан Жолкевський.

Матвій Шаула роздратовано пахкнув коротенькою люлькою.

— Я примчався благати тебе, пане Жолкевський, щоб ти припинив побоїще! Там же беззбройних убивають!!! Там таке коїться, що!..

Вільний отаман витягнув з піхов шаблю й поклав до ніг коронного гетьмана табору зі словами:

— Ось, пане Жолкевський, дивіться: віддаюся добровільно в руки вашої милості — лише зупиніть криваве побоїще!..

Полководець глибоко зітхнув і засмучено мовив:

— На жаль, я не маю сил щось вдіяти! Своєю завзятістю й непокорою, своїми богопротивними витівками ви викликали лютий гнів шляхетного панства. Тепер гнів цей повинен насититися холопською кров'ю, інакше його не вгамувати. Що ж стосується твоєї самозваної величності... Сам розумієш, Северине, відпустити тебе я тепер ніяк не можу. Хоча добровільну здачу в полон урахую й виявлю милість, забезпечу тобі та твоїм полоненим товаришам охорону.

Пан Жолкевський обернувся, різко мотнувши головою убік Наливайка, й наказав своїй охороні:

— Взяти його, зв'язати, очей не спускати! Стерегти уважніше від інших... і навіть уважніше від он того однорукого! Ці два бранці найважливіші.

Матвій Шаула роздратовано пихкнув люлькою і процідив крізь зуби:

— Даремно!!! Все це даремно!!!

Того травневого ранку в зруйнованому під час облоги Солоницькому таборі шляхта безжально порубала не тільки безліч повстанців, але й беззахисних жінок, дітей, старих. Дехто потонув у болоті, рятуючись від переслідувачів. Живими залишилися тільки ті, хто сховався під возами або перебував у далеких куточках табірного простору.

Пан Жолкевський виявився неспроможним зупинити цей спалах сліпої люті. Його скарга Сигізмунду ІІІ Вазі на недостойну жорстокість шляхти залишилася без уваги.