Коні мчали довго, потім, стримуючи біг, поступово перейшли на ступу; загін посувався великим шляхом, що вів од Бухари на захід.
Вершники їхали спокійно всю ніч. Вранці Інаньч-хан оголосив зупинку.
— Ми дамо перепочинок коням, потім доїдемо до ріки Джейхун, переправимось і рушимо на з’єднання з військами хорезм-шаха.
Раптом почувся гомін і одчайдушні зойки — вдалині показалися татари. З жахливим завиванням вони мчали на відпочиваючий табір. Бухарські вершники ледве встигли скочити на коней і, втративши мужність, кинулися геть без бою, прирікаючи цим себе на загибель. Майже весь загін був знищений татарами.
Поет сказав: «Хто живе у страху перед смертю, того вона все одно спостигне, хоча б він намагався видертися від неї навіть на небеса!»
Розділ восьмий
БУХАРА ЗДАЛАСЯ БЕЗ БОЮ
Хто не захищає відважно зброєю своєї водойми, у того вона буде зруйнована. Хто на інших не нападає, — зазнає приниження.
(Арабське прислів’я)
Коли п’ять тисяч воїнів Інаньч-хана замість захисту «благородної Бухари» змінили воєнну доблесть на ганьбу втечі, у головній мечеті міста зібралися найзнатніші жителі з беків, імамів, учених улемів і найбагатших купців. Вони довго радилися і вирішили:
— Схилена голова легше збереже своє життя, ніж непокірна. Отож підемо на службу до Чінгісхана.
— Люди — скрізь люди! Хай татарський, — говорили вони, — вислухає наші благання, виявить увагу до сивобородих і, напевне, поставиться милостиво до покірних жителів стародавнього міста, прославленого, як «ясна зірка на небесах освіти».
Одягнувши шовкові і парчеві халати, несучи на срібному підносі золоті ключі від одинадцяти воріт міста, беки, імами, улеми і купці юрбою вийшли з воріт і попрямували до жовтого намету. До них одразу ж під’їхав на коні голова ний перекладач кагана. Деякі із старих пізнали його. Раніше це був багатий купець у Гурганджі Махмуд, прозваний Ялвач, прославлений як перекладач, тому що за час своїх довгих мандрів з караванами він вивчив багато іноземних мов.
Найзнатніший із бухарців сказав:
— Стародавні стіни нашого міста такі міцні й високі, що взяти їх можна тільки після багаторічної облоги і надзвичайних зусиль. Тому, щоб врятувати населення від кровопролиття і не завдати зайвого лиха та втрат хороброму війську великого падишаха Чінгісхана, ми пропонуємо здати наше місто без бою, якщо монгольський володар дасть слово пощадити покірних.
— Підождіть! — сказав перекладач. Він, не кваплячись, поїхав до жовтого намету і, так само не кваплячись, повернувся до старих, які тремтіли із страху.
— Слухайте, сивобороді, що сказав великий каган: «Фортеця і неприступність стін дорівнює мужності й силі її захисників. Якщо ви здаєтеся без бою, то наказую відчинити ворота і ждати».
Гордовиті знатні старійшини схопилися за бороди і, похитавши головами, глянули один на одного. З збентеженим серцем вони повернулися до міста, не передбачаючи, яких випробувань зазнають тепер його жителі.
Древні стіни Бухари були такі високі й міцні, що багато місяців могли б охороняти його мирне населення. Але в цей день було чути лише голос легкодухих, а тих, хто вимагав боротьби, називали божевільними.
Начальник оборони і воїни, що лишилися з ним, прокляли імамів і знатних стариків, які віддали невірним ключі од воріт міста, і вирішили битися до останнього подиху. Вони замкнулись у невеличкій фортеці, що височіла посеред Шахристану.
Всі одинадцять воріт міста розчинились водночас, і тисячі татар почали швидко в’їжджати у вузенькі вулиці. Вони посувалися в цілковитому порядку, і різні загони займали окремі квартали.
Жителі, видершись на плоскі дахи, зі страхом дивилися на безбородих воїнів, що сиділи на низькорослих конях з довгими гривами. Цілковита тиша охопила місто. Лише жовті вузькоморді собаки, з скуйовдженою шерстю й червоними очима, люто стрибали з даху на дах, захлинаючись несамовитим гавканням, відчуваючи гострий сморід прибулих невідомих людей.
Коли монгольські воїни проникли у всі головні вулиці, з’явився на білих конях загін охоронців, покритих, як і їхні коні, до самих колін залізними латами.
Серед добірної тисячі показався і він, володар Сходу, що вилетів із пісків Кзилкумів, як стовп вогню. Спереду їхав богатирського вигляду монгол, тримаючи великий білий прапор з дев’ятьма тріпотливими хвостами. За ним двоє вершників вели неосідланого білого коня з чорними вогняними очима. А далі їхав слідом великий каган, у довгому чорному одязі, на буланому широкогрудому коні з простою шкіряною збруєю.
Читать дальше
