Спочатку монголи гадали, що їхнє військо рушило через пустелю прямо до Гурганджа, головної столиці Хорезму. Але через два дні дороги, коли каламутні води Сейхуну залишилися позаду, а сонце вранці сходило не за спиною, а ліворуч, усі зрозуміли, що голови коней повернуті не на захід, а на південь, до славних міст Самарканда і Бухари.
Чінгісхан їхав у середині війська на ясно-рудому інохідці з чорними міцними ногами і чорним ременем уздовж спини. Все військо йшло прискореною тропотою «аяном» (або «вовчою ходою», як називають таку ходу татари). Великий каган сидів на коні незворушний і непроникний, тримаючи лівою рукою попущене повіддя; його очі були примружені, розплющувалися зрідка тонкі щілинки, і. не можна було зрозуміти: чи дрімає він на ходу, чи думає свої думи, чи крізь щілинки пильно оглядає і близьке і далеке, все помічаючи і нічого не забуваючи.
У цьому поході Чінгісхан не допускав ніякого зволікання; юрти йому не ставили, і він спав на згорненій повстині. Перед сном він знімав шкіряний шолом і покривав сиву голову шапкою з навушниками, підбитою чорним соболем. Він дрімав, а біля нього невідступно сиділо четверо вірних охоронців, закриваючи кагана повстиною од вітру, дощу чи снігу.
Розділ сьомий
В ОБЛОЖЕНІЙ БУХАРІ
У той час, коли потрібна суворість, поступливість недоречна. Поступливістю не зробиш ворога другом, а тільки збільшиш його домагання.
(Сааді, XIII ст.)
Цілий день дервіш Хаджі Рахім, хлопчик Туган і Курбан-Кизик блукали по Бухарі, марно розшукуючи собі місце для нічлігу. Надвечір починали з грюкотом зачинятися двері крамниць, народ поспішно розходився і зникав з вулиць, ховаючись за високими глухими стінами. Даремно троє подорожніх просили дати їм притулок на ніч, вони чули одну відповідь:
— У нас уже повно гостей, шукайте далі!
Зачинились і постоялі двори, і ашхани [102] Ашхана — харчевня.
, де господарі вимагали жменю дирхемів тільки за право переночувати у тісноті, сидячи серед натовпу біженців. А наглядачі за порядком і моральністю, «раїси», разом з сторожами, озброєними довгими палицями, обходили вулиці, загрожуючи кинути до «підвалу кари» підозрілих людей, які пробираються по вулицях з безчесною метою.
Нарешті в глибині вузького провулка, де біля кріпосної стіни притулились напівзруйновані хатини, Курбан-Кизик запропонував видертися на плоский дах будинку і там сховатися серед купи соломи і хмизу. Він виліз перший і допоміг видертися своїм супутникам. Там вони причаїлися, притулившись один до одного й укрившись широким плащем дервіша.
Вночі їх проймав холодний вітер, засипаючи сніговою порошею. Місто довго ще гомоніло, поволі завмираючи, доки, нарешті, зовсім не затихло. Тепер було чути тільки тріскачки нічних сторожів і гавкіт сторожових собак, які перекликалися в різних кінцях міста.
Другого дня, коли азанчі [103] Азанчі, або муедзин — мулла, який з вершини мінарета закликає мусульман на молитву.
проспівали з височини тонких мінаретів заклики до ранкової молитви, троє друзів піднялися на високу стіну міста, куди поспішали збуджені, перелякані жителі.
На рівнині перед східними ворітьми, на самотньому бугрі, вирізнявся небачений великий жовтий намет. Навколо намету пересувалися густі маси вершників. Окремими загонами вони проносилися по полях, огинаючи стіни міста. Вони мали незвичний для бухарців вигляд: маленькі коні неслися навскач з швидкістю оскаженілих кабанів, легко повертали вбік і раптом спинялися, щоб знову мчати в новому напрямку. Металеві шоломи і залізні пластини на грудях воїнів блищали в промінні сонця, що пробивалося крізь хмари куряви. Нові загони вершників гнали багатотисячний натовп селян з кетменями і жердинами на плечах.
— Хто ці дивні люди на маленьких конях? — спитав Курбан-Кизик.
— Чого запитуєш? — сказав похмурий воїн, стукнувши об землю списом. — Хіба не бачиш, що це не наші, це мусульмани. Це прийшли вони, яджуджі і маджуджі, яких люди звуть «татарами». А в цьому жовтому наметі сидить і посміхається, дивлячись на нас, їхній головний хан, — хай вразить його аллах!
Курбан-Кизик вигукнув:
— Ворота міста зачинені! Тепер мене не випустять! Що робитимуть мої бідні діти? Мені доведеться, можливо, просидіти тут цілий рік!
По стіні йшов поважний начальник — хаджиб, у сталевому шоломі і сріблястій кольчузі. Курбан, склавши руки на грудях, підбіг до нього і, поцілувавши край одягу, сказав:
Читать дальше
