— Що це за садиба? — раптом спитав Хорезм-шах і спинив змиленого гнідого коня. Він указав канчуком на стіни із скошеними башточками, за якими височів ряд струнких високих тополь.
— Це мисливська садиба Тимур-Мелік-хана. Вона славиться старим садом і винятковим звіринцем диких тварин.
— Я хочу оглянути все це! — сказав Мухаммед. — А чому я не бачу тут хороброго Тимур-Меліка?
— Того ж дня, як він одержав повеління стати на чолі гарнізону Ходжента, він туди поскакав.
— Затятий! Я не наказував йому квапитись. Тепер мені нудно без нього…
Охоронна сотня помчала вперед приготувати прийом. Мухаммед, стримуючи розгаряченого коня, ступою попрямував до садиби. Важкі ворота розчинилися. Слуги бігали по двору. Брязкаючи ключами, вони відчиняли двері на довгу терасу. Раби тягнули мішки з ячменем і оберемки сухого сіна. Джигіти помчали в найближче селище і повернулися, тримаючи поперек сідел одібраних баранів. Похідні куховари розвели багаття і стали готувати обід.
Шах піднявся по приставленій драбинці до легкої альтанки біля садової огорожі. За ним піднялись Джелаль ед-Дін і старий дворецький садиби.
З альтанки було видно сад, ще оголений, без листя. Кілька диких кіз лежало на лужку, гріючись на сонці, і біля них стояв на варті довгорогий гірський козел.
— Там далі, у глибині саду, є дві сім’ї кабанів з поросятами, — пояснив дворецький. — А в клітці тримаємо двох дуже лютих леопардів, недавно привезених з гір. Мій добрий господар Тимур-Мелік робить дивитися з цієї альтанки, як леопарди ганяються за кабанами і козами, і сам іноді спускається в сад на полювання. Він може наповал забити звіра стрілою, заздалегідь сказавши, в яке місце влучить.
— Іди! — сказав суворо шах. Він лишився вдвох із сином і заговорив півголосом.
— Я стривожений. Гінці прибули одразу з трьох боків. Чорні хмари насуваються звідусіль.
— На те й війна! — зауважив байдуже Джелаль ед-Дін.
Перший гонець доповів, що рудий тигр Чінгісхан оволодів Отраром, схопив Інальчика, Каїр-хана і, щоб насититися помстою, наказав залити розтопленим сріблом йому очі і вуха. Тепер Чінгісхан рушив сюди і шукає мене.
— Нехай прийде! Його ми і ждемо.
— Ти навіть у грозу жахливих лихоліть залишаєшся безтурботним!
— У нас стільки війська, що нема чого втрачати надію.
— Другий гонець прибув з півдня. Запевняє, що бачили роз’їзди татар.
— Який-небудь невеличкий загін. Тепер, ранньою весною, велике військо полягло б на засипаних снігом перевалах.
— Але, спустившися з гір, татари відріжуть нам шлях відступу в напрямі Індії.
— А навіщо нам туди відступати?
— Ще є донесення. Монгольські роз’їзди вже помічено в пісках Кзилкуму.
— У піски послано заслоном загін туркменів у десять тисяч коней.
— Ті туркмени не стримають монголів.
— Якщо це так, то Чінгісхан може з’явитися перед ворітьми Бухари у найближчі дні. Будемо готуватися до цього.
— Може, червонобородий звір уже підкрадається до Бухари, його загони нишпорять навколо, розшукуючи нас. Треба швидше виходити звідси!.. — бурмотів Мухаммед і озирався, немовби чекаючи нападу з кущів саду.
Джелаль ед-Дін мовчав.
— Чому ж ти не відповідаєш?
— Ти вважаєш мене безумцем. Що ж я можу ще сказати?
— Я наказую тобі говорити.
— Тоді я скажу, а ти можеш мене помилувати або стяти голову. Якщо проклятий Чінгісхан іде сюди, то наші війська повинні не ховатися за високими стінами міст, а шукати його. Я б вигнав у поле всіх кипчацьких ханів, хоробрих, коли треба здирати шкуру з покірних селян, але тремтливих, як листя, у цей суворий час війни. Я б їм заборонив під загрозою смерті входити у ворота міста. Захист воїна — вістря його меча і баский кінь. Рудий тигр іде сюди? Тим краще. Значить, ми вже знаємо його шлях. Треба повернути коней і йти по його слідах, кусати його п’яти, ставати перешкодою на його шляху, нападати з усіх боків, убивати йоло верблюдів і виривати з м’ясом; клапті його рудої шкури. Яка користь від того, що в Самарканді за стінами сховалося сто тисяч вершників? Вони тільки жеруть баранів, а їхні благородні коні застоюються…
— Ти осуджуєш накази твого батька? Я давно це помітив. Ти хочеш моєї загибелі.
Джелаль ед-Дін опустив очі, і голос його звучав сумно.
— Це не так. Я не залишу тебе у важкі часи, коли хитається всесвіт. Але я клянусь пам’яттю твого любимого Іскендера, я безумець, що так покірно і нерішуче поводжусь. Навіщо все твоє величезне військо, коли воно не стоїть бойовим табором, коли воно не готове кинутися на ворога за помахом твоєї руки! Навіщо високі стіни, якщо за ними ховаються не дружини і діти наші, а озброєні силачі, що переховуються під ковдрами тремтячих жінок! Ти можеш скарати мене, але зроби, як я кажу. Батьку, поїдемо в Самарканд і вирушимо…
Читать дальше
