Троє подорожніх, «тримаючи один одного за пояс дружби», плентались до Бухари серед численного натовпу, який посувався безперервним потоком.
Високі стіни, збудовані у стародавні часи, порослі бур’яном і колючками, де-не-де завалені, мали одинадцять воріт, через які купецькі каравани сполучали цю твердиню ісламу з усіма кінцями всесвіту.
Біля перших воріт зібрався великий натовп. Стражники опитували всіх перехожих і до всіх зверталися з закликом:
— Жертвуйте на укріплення міста, на харчування воїнів, на виготовлення мечів! Хай рука ваша не стискається від скупості, хай щедрість розв’яже ваші тугі гаманці!
Старі вчені улеми з шкіряними торбами ходили в натовпі і вимагали, щоб кожний жертвував на священну справу захисту батьківщини.
Одразу за ворітьми потяглись торгові ряди. Маленькі крамнички з усілякими товарами тулились одна біля одної. Купці, знаючи, що особливо потрібне на сьогоднішній день, голосно кричали про гарні якості дешевих, але міцних тканин, чи добре зваляної повсті, необхідної для сну в дорозі, чи медових бубликів, які не псуються від часу.
Скрізь було видно юрби розгублених біженців, які прибули з дітьми й пожитками з околиць, шукаючи притулку і захисту.
Пройшовши масивні ворота другої стіни, що відгороджувала передмістя від внутрішнього міста — Шахрістана, троє подорожніх звернули з гомінкої вулиці на безмовний майдан, оточений високими арками мечетей і медресе. В них училося кілька тисяч молодих і старих виснажених студентів, «шагірдів», які бажали осягнути премудрість богословських арабських книг, щоб через багато років праці і злигоднів стати імамами: зубожілих мечетей.
Тут, на майдані, відбувалась урочиста відправа: ряди молільників, рівних, мов рядки священної книги, стояли нерухомо, стежачи за рухами сивобородого, величного імама.
Коли він ставав на коліна, схилявся до землі чи піднімав руки до вух, кілька тисяч правовірних повторювали за імамом його рухи. Тільки шурхіт незліченних тіл, що падають і підводяться, проросився, мов порив вітру, по кам’яних плитах майдану.
Коли моління закінчилось, до східців високої мечеті підвели гнідого коня з червоним хвостом, прикрашеного ясно-червоним оксамитовим чапраком, гаптованим золотими квітками.
З мечеті вийшов високий чорнобородий хорезм-шах у білосніжному тюрбані, що виблискував алмазними нитками.
Шах звернувся до натовпу з промовою:
— Всі народи ісламу — один народ. Наш найкращий захист — нагострений меч. Пророк сказав про правовірних: «Я створив вас, воїни ісламу, найкращими з творінь світу і призначив мусульман бути повелителями всього, що є на землі й на небі». Правовірні повинні бути повелителями всесвіту, тому нічого не бійтесь! Але священна книга нам також говорить: «Аллах дає свої милості рабу тільки відповідно до його старання». Тому ви повинні докласти всіх ваших старань, щоб вразити ворога мечем безстрашності… Хіба що-небудь зможе встояти проти люті правовірних мусульман, які віддають свою душу за слова пророка? Вбивайте ворогів скрізь, де їх знайдете, і женіть їх! Великий у гніві аллах, дай нам перемогу над невірними!..
— Убивайте невірних! Женіть язичників! — кричав натовп.
Хорезм-шах сів иа гнідого коня з малиновим хвостом і сказав ще кілька слів:
— Мета наша — дати добру раду, і ми її вам дали. Ми виїжджаємо в Самарканд назустріч нечестивим, які вже спускаються з покритих снігом перевалів Тянь-Шаню… Але горе їм! Вороги зустрінуть собі на загибель безстрашні ряди наших одчайдушних воїнів… Доручаємо вас аллаху!
— Хай живе Мухаммед-воїн! Хай здоров буде Хорезм-шах, переможець невірних! — кричав натовп, пропускаючи шаха і його нарядних охоронців-кипчаків. — Ти один наш найкращий захист!
Розділ четвертий
ЗАХИСТ ВОЇНА — ВІСТРЯ ЙОГО МЕЧА
Виїхавши з Бухари, хорезм-шах Мухаммед раптом повернув коня і направив його не по великій дорозі на Самарканд, а на південь, у напрямі до Келіфа. Закутавши обличчя у шовкову шаль, він їхав мовчки то риссю, то чвалом, і весь його почет, не відстаючи, слідував за ним. Зустрічні подорожні плигали з дороги набік, у канаву. Вони падали ниць і здивовано дивилися на тисячу вершників, які мчали, немовби гнані страшним Іблісом.
Даремно великий візир указував синові падишаха Джелаль ед-Діну, що государ, певно, помилився дорогою, Джелаль ед-Дін байдуже відповідав:
— Яке мені діло! Я слідую за батьком, хоча б падишах захотів стрибнути у вогненну пащу пекла.
Читать дальше
