В. Ян - Чінгісхан

— Пора! Баритися не можна! — Потім він підвівся і, вислухавши молитву імама, пішов до внутрішніх покоїв палацу.

— Гей, Курбане-Кизик [97] Кизик — жартівник, блазень. , гей, жартівник! Віднині ти не будеш більше колупати землю. Хорезм-шах призначає тебе головним начальником своїх хоробрих військ. — Не злізаючи з коня, джигіт стукав пужалном канчука в низькі, криві двері хатини Курбана.

— Яка ще нова біда спіткала нас? — кричала худа згорблена стара мати Курбана, квапливо шкандибаючи з городу.

— Виходь мерщій, Курбане! Чого він спить удень? Певне, обпився бузи… [98] Буза — хмільний напій, що його виготовляють з проса або рису.

— Де нам думати про бузу! — голосила стара. — Спочатку Курбан цілу ніч вартував на канаві, доки не пішла вода, потім він заливав свою ділянку, а далі сам-один бився з чотирма сусідами, які хотіли передчасно одвести його воду на свої поля. Тепер Курбан весь у синяках лежить і стогне.

Стара зникла у дверях хатини, і звідти показався Курбан. Він стояв скуйовджений, протираючи очі, і злякано вдивлявся в пишно вбраного бравого вершника на сірому в яблуках коні.

— Салям тобі, бек-джигіте! Що треба начальникові округу?

— Сам хорезм-щах тебе викликає до себе з конем, мечем і списом воювати з невідомими яджуджами і маджуджами.

Сутулий, з довгою шиєю Курбан чухав п’ятірнею спину.

— Кинь сміятися з мене, бек-джигіте! Який же я воїн? Я нічого не вмію тримати в руці, крім кетменя [99] Кетмінь — різновид великої мотики, яку застосовують на Сході замість лопати, щоб скопувати землю. і супової ложки.

— Це вже не твоя і не моя справа міркувати. Мене послав хакім об’їхати всіх сільських старшин і передати його наказ: щоб усі селяни збиралися негайно, — у кого є кінь — на коні, у кого верблюд — на верблюді. Дивися ж, завтра ти повинен з’явитися до свого бека, а він поведе вас, воїнів таких хвацьких, як ти, на війну. А хто не з’явиться — тому голову геть. Зрозумів?

— Зажди, бек-джигіте, поясни, в чім річ, які яджуджі-маджуджі?

Але джигіт стьобнув канчуком сірого жеребця і поскакав. Тільки курява хмаркою піднялась над дорогою і поволі попливла вбік, осідаючи на ріллі.

Курбане, синку, що це надумали беки, що їм від тебе потрібно? — приставала стара, сівши на землю біля порога.

— Сказилися, мабуть. І чого до цього часу не здохла наша Рижуха! Тоді б мене не викликали до хакіма. — Курбан попрямував до рудої кобили, яка скубла траву на межі. Кінець її недоуздка тримав маленький син Курбана, напівголий, в самих лише підкочених вище колін шароварах.

— Гей, Курбане-Кизик, що сталося? — кричали, підбігаючи, селяни, які працювали на сусідніх ділянках.

Курбан не відповідав. Іще нило все тіло від побоїв. Він погладив кобилу, розправив жалюгідну гривку і провів рукою по худющій спині з випнутими ребрами.

— Не сердься на нас, Курбане! Сам знаєш: собаки спочатку за кістку перегризуться, а там, дивись, знову рядком гріються на осонні, — говорили сусіди. — За воду рідний брат стане звіром. Ти скажи, Курбане, чого приїздив джигіт окружного начальника?

— Війна… — сказав глухо Курбан.

— Війна?! — повторили всі четверо і застигли.

— Яка може бути війна? — отямився один. — Хорезм-шах найсильніший володар світу, його тінь укриває всесвіт. Хто насмілиться воювати з ним?

— А чого вони від нас хочуть? Адже ми не воїни! Ми сіємо хліб, потім беки у нас його відбирають, ну і хай нас більше не займають.

— Що ж говорив джигіт?

— Усі, — сказав він, — підуть воювати, захищати нашу землю. У кого є кінь чи верблюд, повинні з ним з’явитися до бека.

А я заберу дружину та дітей і втечу з ними в гори чи в болота. Що мені захищати? Оці землі? Так вони ж не наші, а бекові. Нехай беки з своїми джигітами за них і б’ються!

— У хорезм-шаха є військо з найманих кипчаків. Це їхня справа воювати. Досі вони більше воювали з нами, хліборобами, і нам від них життя не було.

— А ось з’явилася потреба, так і вдалися до нас.

— Гей, дивіться. Ще нова біда!

Дорогою, здіймаючи куряву, швидко наближалися вершники, за ними гримотіли високими колесами чотири вози. Вони спинилися біля мазанки Курбана. З возів зіскочило кілька служителів з довгими білими палицями.

— Підійдіть сюди! — сказав один вершник. Курбан та інші селяни наблизилися, зігнувшись і склавши руки на животі.

— Ви мене повинні знати. Я окружний хасиб, збирач податків. Головний скарбник Мустафі розіслав наказ усім хасибам. Країні загрожує війна, на нас ідуть із степу язичники-татари. Якщо вони вдеруться на наші землі, то всіх переріжуть, худобу і хліб заберуть, і ми лишимося голі.