— Я не залишу тебе, дідусю! — сказала вона, не підводячи очей і продовжуючи писати.
Старий знову звернувся до посла:
— Падишах обіцяє тобі високу нагороду за все, що ти скажеш, за все важливе, що нам корисно знати. Було б сумно, коли б через нашу безтурботність країна ісламу зненацька зазнала нападу сильних ворогів! Адже ти правовірний, як і всі ми? Чи зумієш ти вчасно попередити нас? Велика нагорода чекає на тебе…
— Мені нічого не потрібно! — сказав посол зітхаючи. — Нехай нагородою за всю покладену мною працю в блуканнях по всесвіту будуть молитви за мене благочестивих правовірних, щоб у день останнього суду я прокинувся в числі воскрес лих праведників!
Глумлива посмішка майнула на губах дівчини. Вона недовірливо глянула на посла, на його вгодоване тіло й руки з золотими перснями. Посол мовчав, обдумуючи кожне слово.
— Хай буде так! — співчутливо сказав старий літописець.
Худий слуга-раб з довгим сивим волоссям приніс срібний піднос з різними ласощами і поставив перед гостем. Він налив з глиняного глека темно-червоного вина у срібну чашу.
— Покуштуй старого вина з двірцевого підвалу, — сказав літописець. — Перше, що нам важливо знати, — що це за народ монголи і татари? Де вони живуть? Скільки їх? Які вони воїни? Вони з’явились на нашому кордоні так раптово, немов страшні яджуджі і маджуджі, викинуті з вогненного черева землі лукавим Іблісом [81] Ібліс — дух зла, підступності й пітьми, згадується у корані.
.
Посол став пояснювати:
— І монголи, і татари — степовики; живуть вони в східних віддалених країнах і» нездатні до осілого життя, їхні обширні землі являють собою пустелю, багату травами і маловодну, придатну для коня, барана і верблюда, тому що ця худоба споживає багато трави і мало води.
Літописець перебив посла:
— Нам важливо знати, чи небезпечні вони як військо?
— Я був би зрадником ісламу і підлим брехуном, коли б сказав, що монголи і татари менше небезпечні для сусідів, аніж страшні яджуджі та маджуджі…
— Хай врятує нас аллах! — вигукнув старий Мірза— Юсуф.
— Вони природні воїни, — сто років вони ворогують один з одним, одне плем’я проти іншого племені. Сьогодні який-небудь татарський хан має тисячу коней, величезну отару баранів і сотню напівголих пастухів, завжди невдоволених, завжди голодних, тому що в кожного пастуха є голодна дружина і голодні діти… Коли хан бачить, що його пастухам несила терпіти і вони гарчать, мов звірі, він їм наказує: «Ходімо війною на сусіднє плем’я! Ми повернемося ситими і багатими!» Хан вирушає з своїми пастухами в похід… А різня кінчається тим, що іноді цього хана з колодою на шиї продають разом з його худобою і пастухами по чотири дирхеми за голову, а купує їх третє сусіднє плем’я або купці, скупники рабів…
— Для чого ти все це розповідаєш? — докірливо сказав літописець. — Нам важливо знати не про рабів чи інші такі дрібниці, а про військо татарського хана, про його зброю, про кількість і про військові якості його воїнів!
Посол неквапливо відпив вина.
Для того, щоб пройти до гори, — сказав він, — іноді доводиться спочатку обійти зустрічні ріки, озера й солончаки…
— Шановний гостю, розкажи нам спочатку не про солончаки, а про татарського падишаха.
— Добре, запашне вино у підвалах хорезм-шаха! — незворушно продовжував Махмуд-Ялвач. — Бажаю царювати йому без горя до кінця життя… Серед войовничих татарських ханів один, на ім’я Темучін, відзначався особливою удачею в битвах, жорстокістю до ворогів, щедрістю до прихильників і навальністю в нападах. Цей хан Темучін раніше зазнав немало бідувань. Розповідають, що юнаком Темучінові довелося бути навіть рабом і з дерев’яною колодкою на шиї виконувати найтяжчі роботи в кузні ворожого племені [82] За юних літ Чінгісхан жив у злиднях, був захвачений в полон сусіднім плем’ям і провів три роки у тяжкому рабстві.
. Але він утік звідти, забивши своїм ланцюгом вартового, і потім багато років провів у війнах, прагнучи влади над іншими ханами… Йому було вже п’ятдесят років, коли хани оголосили його великим каганом і підняли на «білій повстині пошани», сподіваючись, що Темучін виконуватиме бажання найзнатніших ханів… Але Темучін підкорив усіх своїй волі, обрав собі нове ім’я — «Чінгісхан», що означає «посланий небом», розгромив і повернув у рабство непокірні племена, а їхніх вождів зварив живими в казанах…
— Як це жахливо! — зітхнув літописець. — Але ти розповідаєш страшні казки, а не говориш про військо великого владики татар!
Читать дальше
