— Клянуся, що це сама істина! — відповів Махмуд. — Справа такої великої ваги не може лишатися таємною. Незабаром, государю, і ти переконаєшся, що все це правда.
— Припустімо навіть, що це так, — сказав шах. — Але ти знаєш величезні розміри моїх володінь і які численні мої війська? Як же цей хвастун, язичник-скотар, насмілився назвати мене, могутнього повелителя всіх мусульманів, своїм сином?.. — Шах схопив сильними руками посла за плечі і притягнув до себе, впиваючись пильним поглядом. — Кажи зараз, якої сили його арйія?
Махмуд відчув приховану лють у мові хорезм-шаха. Боячись його гніву, він склав руки на грудях і відповів з шанобливою лагідністю:
— У порівнянні з твоїми незчисленними непереможними військами військо Чінгісхана не більше, ніж струмок диму в темряві ночі!..
— Правильно! — вигукнув шах і відштовхнув посла. — Війська мої незчисленні і непереможні! Про це знає всесвіт, і ти добре мені все це пояснив… Через день ти одержиш мій лист — відповідь татарському падишахові. А тобі і твоїм товаришам по торгівлі я надам усі пільги і переважне право як для продажу і купівлі товарів, так і для вільного проїзду по мусульманських землях. Зараз ти йди з моїм векілем; він проведе тебе до круглої кімнати, де чекає мій літописець, старий Мірза-Юсуф. Він запише твої слова.
Хорезм-шах закивав милостиво головою і кілька разів ударив у долоні.
Розділ четвертий
ЩО ПОСОЛ РОЗПОВІВ ПРО ЧІНГІСХАНА
Не слід говорити погано про людину, коли вона відсутня, бо земля може передати їй все це.
(Східна приказка)
Векіль запропонував монгольському послові йти за ним і провів його кривими і заплутаними переходами палацу до круглої кімнати з високим куполом. Біля стін стояли чорні скрині, ковані залізом. У вузьких нішах на поличках лежали запилені паперові сувої. «Шахська бібліотека», — вирішив Махмуд-Ялвач і трохи заспокоївся. Він боявся потрапити до вогкого підвалу на допит з катуванням.
На килимі сидів сухий, Зігнутий дід з білосніжною бородою і червоними, сльозавими очима. Поруч нього схилився над пачкою паперів молодий писар з гарним, ніжним обличчям, схожий на дівчину.
Векіль, пославшись на негайні справи, вийшов.
Посол, високий, огрядний, в майстерно закрученому тюрбані і червоному шовковому халаті, залишивши біля входу зелені туфлі, поважно підійшов до старого, який підвівся з словами привіту. Після його запрошення посол став на коліна. Обоє прошепотіли молитву, провели долонями по бороді і спитали один одного про здоров’я.
Посол заговорив:
— Великий падишах наказав мені розповісти тобі все, що я знаю про татарського володаря. При ньому я звичайно перебуваю перекладачем, а зараз виконую обов’язки посла…
— Я тебе з великою увагою слухаю, наш шановний і рідкісний гостю. Мені мій великий падишах наказав те саме: дізнатися від тебе про корисні для нашої батьківщини відомості і вписати все, що почую, до двірцевої таємної книги літописів.
Махмуд-Ялвач опустив очі і лишався якийсь час безмовним. «Усе, що я скажу, — думав він, — через кілька днів стане відомим усім двірцевим плетунам. Як уникнути небезпеки з боку шаха, який розгнівається, коли я не скажу нічого важливого, і з боку великого кагана татар, який дізнається про цю нічну бесіду? Лазутчики Чінгісхана вже проникли сюди…»
Смуток і стурбованість відбилися на обличчі посла, і він почав перебирати перламутрові чотки, намотані на ліву руку.
— Я розкажу про багато речей, яких зрікається розум, — сказав він. — Такі далекі вони від усього звичного. Часто я сам не вірю в істину цих розповідей… Але коли я скажу, що всі вони брехня, то все ж ти захочеш дізнатися, що це за. брехня? Тому я говоритиму про те, що я чув. Усі люди помиляються. Коли хто-небудь стане запевняти, що він досягнув непогрішності, то з ним нема чого й розмовляти!
Махмуд-Ялвач спинився і, підвівши брови, стежив із здивуванням, як швидко записував його слова молодий писар. Очеретяне перо легко бігало по аркушу паперу, і слово за словом лягало рівним рядком, накреслене красивою арабською в’яззю.
— Навіщо цей юнак записує все? Адже я ще нічого не почав говорити про татар!
— Це не юнак, — відповів літописець Мірза-Юсуф. — Це дівчина Бент-Занкиджа… Я став сліпнути, і рука в мене тремтить. Але мені почала допомагати онука. Вона так легко і гарно пише, наче найкращий арабський каліграф. Але я не певен, що ця дівчина надовго лишиться моєю помічницею. Вона вже складає пісні про «радість чорних очей» і про «родимку на щоці», тому я боюся, що вона швидко покине мене… Тоді мені доведеться скласти руки на грудях і лягти обличчям до «священного каменя» [80] «Священний камінь» — великий чорний метеорит, що його зберігають у релігійному центрі мусульман — Мецці; його дуже шанують прочани, вважаючи, що він має чудодійну силу.
.
Читать дальше
