— Я прожив багато років, — сказав літописець, — і багато бачив славних, хоробрих полководців, але таких людей, як ти описуєш, мені зустрічати не доводилось… Дуже схожа на казку твоя розповідь… Поясни мені, якщо можеш, чому татарський каган, зробивши багатим кожного пастуха, тепер раптом сам опинився на нашому кордоні, так далеко від своєї батьківщини?
Посол допив чашу вина, знову заплющив очі і дуже хитнувся. Літописець набрав суворого вигляду і погрозив слузі, який збирався налити ще. Але посол отямився і, помітивши порожню срібну чашу, зробив слузі знак, і той знову налив по вінця темно-червоного вина.
— Не дивуйся, що я п’ю так багато! Ні ти, шановний Мірза-Юсуф, ні твоя юна помічниця не випили ні краплі, отже, мені лишається самому пити за трьох…
Махмуд вів далі, тримаючи чашу в руках і трохи похитуючись.
— Великий каган відпочивав у своїх кочовищах три роки. Половину війська він лишив у Китаї, де народ продовжує і досі захищати батьківщину. А другу половину війська він сам повів на захід через пустелі й гори…
Літописець затулив руками вуха і застогнав:
— Я передчуваю жахливе!..
Посол говорив далі:
— Жадібність ханів і голод простих кочівників надмірні. Воїни скаржилися, що хани забрали собі найкращу здобич, що біднякам дісталися самі лишки. Тоді Чінгісхан вирішив повести воїнів якнайдалі, щоб вони знову не почали різати один одного і своїх ханів…
— Чи велике тепер татарське військо?
Посол сказав сонним, млявим голосом:
— Чінгісхан повів на захід одинадцять туменів (корпусів). У кожному тумені — десять тисяч кінних татар. Кожний вершник веде за собою другого запасного коня, а то й двох…
— Отже, у татарського кагана всього сто десять тисяч вершників? — вигукнув літописець. — А у нашого падишаха в чотири рази більше!.. А якщо він підійме на священну війну всі наші племена, то величезне військо ісламу стане зовсім непереможним!
— Хіба не те саме я говорив його величності, хорезм-шахові Алла ед-Діну Мухаммеду? Татарське військо перед військом падишаха Мухаммеда — царювати йому сто двадцять років! — все одно, що струмочок диму в темну ніч!.. Правда, у дорозі, під час походу на захід, до татарського війська приєдналися всі степові бродяги: і уйгури, і алтайці, і киргизи, і кара-китаї, і татарське військо Чінгісхана швидко збільшилось і розбухло… Це не казки!
Посол хитнувсь, обперся руками об килим і простягся. Дівчина підклала йому під голову зелену сап’янову подушку і сказала пошепки на вухо старику Мірзі-Юсуфу:
— Він хитра лисиця! Він не хоче сказати правди…
— Такі вже посли! Де ти знайдеш прямодушного посла!
Увійшов векіль. Усі довго, безшумно сиділи, вичікуючи і не знаючи, що робити з сонним послом. Махмуд-Ялвач раптом прокинувсь і підвівся, мимрячи пробачення:
— Що я вам наговорив сп’яну, сам не пам’ятаю. Даремно ви це все записали! Спаліть ці записки!..
Векіль провів посла назад вузькими, темними переходами палацу до глухої хвіртки саду, де чекали верхові коні. Джигіти насилу посадили в сідло обм’яклого Махмуд-Ялвача.
У досвітніх сутінках вершники поїхали безмовними вулицями сонної Бухари і прибули до заміського палацу шаха.
Через день, одержавши лист-відповідь з рук шаха Мухаммеда, татарське посольство вирушило на схід, до табору великого кагана всіх татар.
Розділ п’ятий
ВЕЛИКИЙ КАГАН СЛУХАЄ ДОНЕСЕННЯ
Чінгісхан відзначався високим зростом і міцною будовою тіла. Мав котячі очі.
(Історик Джузджані, XIII ст.)
Троє вершників швидко їхали стежкою між татарськими юртами. Їхні вовняні плащі розвівались, як крила орлів, що б’ються один з одним. Двоє вартових схрестили списи. Вершники спішилися, скинувши на білий пісок запилені плащі.
Один із прибулих, оправляючи червоний смугастий халат, вигукнув:
— Хай буде благословенне ім’я кагана! Повідомлення особливої важливості!
З ближньої юрти уже вибігли двоє нукерів у синіх шубах з червоними нашивками на рукавах.
— Ми прибули з західної країни, куди їздили послами від великого кагана. Скажи про наш приїзд. Я посол Махмуд-Ялвач.
У жовтому наметі трохи відкрилася шовкова завіска, і звідти прозвучав наказ. Вісім вартових на стежці до намету один за одним повторили:
— Великий каган наказав: «Нехай ідуть».
Троє прибулих схилилися; схрестивши руки на грудях, вони попрямували до намету. Слуга-китаєць пропустив їх; вони ввійшли всередину, не підводячи голови, і опустились на килим.
Читать дальше
