Хорезм-шах стояв здивований і накручував на палець з алмазним перснем завиток своєї чорної бороди.
— Сокіл із шляху не звертає, хорезм-шах двох різних слів не говорить, — з гідністю сказав джигіт. — Куди накажеш віднести туркменську дівчину?
Джигіт нахилився і обережно підняв Гюль-Джамал. На порозі він на мить зупинився і, високий, худий і похмурий, сказав, звертаючись до хорезм-шаха, немов рівний до рівного:
— Салям тобі від Кара-Кончара, грози твоїх караванів! — і гордий пішов далі.
Шах дивився на Тимур-Меліка і не знав, гніватись на нього чи дякувати. Тимур-Мелік голосно сміявся.
— Який однак бравий молодець! А ти, государю, ще казав, що на туркменів не можна покластися. Та з військом таких джигітів ти підкориш всесвіт.
… Минуло кілька днів. Коли в нічній темряві тонкий серп півмісяця повис над мінаретом, кілька безшумних тіней прослизнуло повз палац у провулок і зупинилося в тому місці, де звисали над стіною віти старої тополі.
Волосяна драбина з гаком була закинута на гребінь стіни. Одна тінь вилізла нагору. Над білою юртою звивався димок, щілини світились. На крик сови з юрти вийшла закутана жінка.
У темряві почулися слова:
— Всі туркмени — брати! Салям! Чи здорова хатун Гюль-Джамал?
— Я — служниця її. Горе нам! Хорезм-шах уже три дні, як виїхав з військом утихомирювати повсталий Самарканд. За палацом тепер стежить гостре око лютої старої, ханші-матері Туркан-Хатун. Вона наказала перевести нашу «Усмішку квітки» до мурованої башти палацу і подвоїти варту. Вона сказала, що Гюль-Джамал залишиться у башті до смерті.
— Ти проберися до неї. Ось золотий динар для євнуха, а ось іще два для сторожа. Передай хатун Гюль-Джамал: нехай вона скаже ханші-матері, що хоче помолитися біля могили святого шейха, що знаходиться за містом на великому шляху. Туркан-Хатун не посміє їй відмовити в молитвах, а коли вона виїде з міста, — там Кара-Кончар зробить, що треба.
Тінь знову злізла на гребінь стіни і зникла в темряві.
Служниця шепотіла:
— Нема в світі лютішої і хитрішої від Туркан-Хатун! Якщо вона захоче кого-небудь зі світу звести — хто може боротися з нею?
Розділ дев’ятий
В САДУ ОПАЛЬНОГО НАСТУПНИКА
Ось кінь і ось моя зброя!
Вони замінять мені бенкет в саду.
(Ібрагім Монтесер, X ст.)
Тимур-Мелік був досвідчений воїн, який бачив немало битв. Він не боявся небезпеки. Не раз шабля ворога звивалася над ним, спис пробивав його щит, стріли впиналися в кольчугу; барс терзав його, наздоганяв тигр, смерть кружляла над ним, застилаючи очі темною хмарою. Що іще може злякати його? Тому, не боячись гніву хорезм-щаха, Тимур-Мелік вирушив до заміського саду Тіллялй, щоб відвідати його власника, опального сина хорезм-шаха Джелаль ед-Діна.
Він застав молодого хана у глибині густого саду, Джелаль ед-Дін у задумі самотньо сидів на килимі. Він легко підвівся і пішов назустріч гостеві.
— Салям тобі, хоробрий Тймуре-Мелік! Я запросив до себе кілька друзів, але більшість уже прислали свій «жаль», повідомивши, що через хворобу приїхати не зможуть. Тільки три кочівники з степу і ти, Тимуре-Мелік, не побоялися провідати опального володаря далекої Газнй, яку мені, звичайно, ніколи не доведеться побачити.
— Воля шаха священна, — сказав Тимур-Мелік, опускаючись на килим.
— Хіба я винний, — вів далі задумливо Джелаль ед-Дін, — що я народився від туркменки, а всі кипчаки хочуть мати наслідником кипчака? Нехай буде кипчак, але хай мені батько дозволить виїхати простим джигітом на кордон, де постійні сутички. Я люблю баского коня, блискучу шаблю та степовий вітер і не хочу валятися на килимі, слухаючи пісні і казки дідів.
— Але ж війна у нас навколо, — сказав Тимур-Мелік. — Кипчацькі беки просять хорезм-шаха вирушити з військом до їхніх степів. Туди прийшов зі сходу невідомий народ, він обдирає нашу землю, зганяє кипчацьку худобу з добрих пасовищ…
— Краще б батько вигнав із Хорезму всіх кипчаків і почав правити без них, — зауважив Джелаль ед-Дін. — Кипчаки розніжились і розбестились. У важку хвилину кипчаки зрадять мого батька.
— Чому ти так думаєш? — спитав Тимур-Мелік.
— Коли шах не довіряє народові Хорезму і віддає захист влади й порядку іноземцям-кипчакам, то він схожий на того хазяїна, який доручає сторожити і стригти своїх баранів степовим вовкам. У нього незабаром не залишиться ні вовни, ні баранів, та й сам він потрапить на обід до вовків.
Джелаль ед-Дін глянув на гуляма, що стояв осторонь, і повів бровою. Той підійшов і схилився.
Читать дальше
