Гюль-Джамаїл обійшла кімнату. На підлозі лежало кілька невеликих килимів, Іцо їх звичайно розстеляють для молитви. «Мабуть, у такий килим загортають приречену жінку, коли її виносять уночі з палацу?»
Накидавши в куток кольорових шовкових подушок, Гюдь-Джамал опустилася на них, насторожена, здригаючись від кожного шурхоту.
Раптом заворушився килим, який звисав з дверей, і з-під нього з’явилася звірина голова. У тьмяних сутінках круглі очі мерехтіли зеленими іскрами.
Гюль-Джамал схопилась, притулилась до стіни. Жовтий у чорних плямах звір безшумно вповз до кімнати і ліг, поклавши морду на лапи. Довгий хвіст, звиваючись, бив по підлозі. «Барс! — подумала Гюль-Джамал. — Мисливський барс-людоїд! Але туркменки без боротьби не здаються!» Опустившись на коліна, вона схопила за край розстелений килим. Барс із гарчанням став підповзати.
— Вай-уляй! Рятуйте! — закричала Гюль-Джамал і трохи підняла килим. Дужим стрибком звір перекинув її. Вона зіщулилась, ховаючись під килимом. Барс, б’ючи лапами, силкувався роздерти товсту тканину.
— Рятуйте! Останній мій день настав! — кричала Гюль-Джамал. Вона чула сильний стукіт у двері і суперечку. Крики людей і гарчання звіра посилились. Потім гомін ущух… Хтось відкинув килим…
Довгий, худий джигіт у чорній баранячій шапці, з розідраною від скроні до підборіддя щокою, стояв біля дівчини, витираючи об край килима меч-кончар. Старий євнух, учепившись за рукав джигіта, намагався відтягнути його.
— Як ти посмів увійти сюди, до заборонених покоїв? Що ти накоїв, нещасний? Як ти посмів зарубати улюбленого барса падишаха? Повелитель посадить тебе на кіл! Відчепись, безбородий! А то я й тобі відітну голову.
Гюль-Джамал трохи підвелась, але знову безсило впала на подушки. Барс лежав посеред кімнати і наче тримав, лапами свою відрубану голову. Тіло його ще здригалося.
— Ти жива, хатун?
— А ти дуже поранений, сміливий джигіте? Кров тече по твоєму обличчю.
— Е, пусте! Шрам упоперек обличчя — прикраса воїна.
До кімнати вбіг начальник охорони Тимур-Мелік. На дверях товпилося кілька воїнів.
— Хто ти? Як ти потрапив до палацу? Як ти посмів повбивати вартових? Віддай зброю!
Джигіт, не кваплячись, вклав меч у піхви і спокійно відповів:
— А хто ти? Чи не начальник варти Тимур-Мелік? Салям тобі! Мені потрібно бачити хорезм-шаха в дуже невідкладній для нього справі. Погані вісті з Самарканда.
— Хто цей зухвалий чоловік? — прогримів владний голос. До килимової кімнати ступив широкими кроками хорезм-шах, поклавши долоню на руків’я кинджала.
— Салям тобі, великий шах! — сказав джигіт, склавши на грудях руки і злегка вклоняючись. Потім він рвучко випростався. — Ти тут зайнятий жартами і лякаєш степовими кішками безпорадних жінок, а у всесвіті відбуваються важливі події. На караванному шляху зустрів я гінця із Самарканда. Він загнав коня і біг далі піший, аж поки не звалився. Він, як божевільний, твердив: «У Самарканді повстання. Всіх кипчаків убивають і розвішують на деревах, мов баранячі туші у м’ясних крамницях». На чолі повсталих твій зять султан Осман, правитель Самарканда. Він хотів зарізати і твою дочку, але вона з сотнею одчайдушних джигітів замкнулась у фортеці і відбивається день і ніч. Ось лист від твоєї дочки…
Хорезм-шах вихопив із рук джигіта червоний згорток і розкрив його кінцем кинджала.
— Я їм покажу повстання! — мурмотів він, намагаючись у тьмяному світлі прочитати листа. — Самарканд завжди був гніздом бунтівників. Слухай, Тимуре-Мелік! Негайно скликати кипчацькі загони! Я виступаю в Самарканд. Там не вистачить тополь і мотузків, щоб перевішати всіх, хто насмілився підняти руку на тінь аллаха на землі… Оцю жінку віднести до її білої юрти і покликати до неї лікаря… Джигіте, як звати тебе?
— Е, нащо запитувати! Так, один маленький джигіт у великій пустелі!
— Ти мені приніс «чорну вість», а за старовинним звичаєм я повинен «гінця скорботи» стратити. Але, крім цього, ти зарубав мого улюбленого барса. Яку кару тобі визначити — не знаю…
— Я це знаю, государю! — вигукнув Тимур-Мелік — Дозволь мені сказати.
— Говори, хоробрий Тимуре-Мелік, і оголоси це від мого імені зухвалому джигіту.
— У воєнних справах втратити день і навіть годину — значить втратити перемогу. Джигіт виявив велику старанність і привіз важливий і добрий для твоєї величності лист. У ньому говориться, що твоя дочка жива, і хоробро відбиває напад ворогів, немовби вона сама воїн. Ти, мій великий падишах, тепер помчиш у Самарканд і ще встигнеш врятувати твою хоробру дочку від загибелі. За таку послугу шах прощає джигітові дев’ять разів дев’ять його злочинів. А замість забитого барса хорезм-шах одержує іншого, ще лютішого барса — ось цього найодчайдушнішого джигіта — і призначає його сотником ста вершників-туркменів, яких джигіт поведе з собою. Вони вступлять до твого загону особистої охорони…
Читать дальше
