— Салям тобі, ненаглядна «Усмішка квітки»! Дай поцілувати твої осяйні руки, торкнутися твоєї тіні!
Ворожка сіла біля дівчини. Слова ніжності, захоплення й лесощів линули безперервним, звичним потоком, а сама вона думала: «За що падишах полюбив її? Вона маленька, смаглява, як абрикос, нема в ній пишності й огрядності інших красунь шахського гарему! Воістину примхи наших володарів безмежні!»
— Що говорять зараз у степу? — перебила її Гюль-Джамал.
— Недавно один степовий хан прислав по мене верблюда, щоб я вилікувала його від туги за коханою дівчиною. Всі там тебе згадують, всі називають щасливицею. «Хорезм-шах, кажуть, більше за всіх дружин любить нашу туркменську красуню, надів на всі її пальці персні з самоцвітами, з яких летять голубі іскри, поставив білу юрту з перськими килимами і щодня присилає їй із своєї кухні смажених фазанів і качок, начинених фісташками…»
— Я тільки називаюся дружиною падишаха, але я триста перша дружина! Я б воліла бути дружиною простого джигіта. У степу мені заздрять, а я сумую за вітром, який проносить по Каракумах пахощі полину і вересу. А тут болить голова від постійного чаду шахської кухні. Навіщо мені біла юрта, коли я нічого не бачу, крім оцього сірого муру, сторожової башти з вартовим і старої тополі? Одного разу я хотіла вилізти на вершину дерева, щоб побачити голубу далечінь, степів, але євнухи стягнули мене. Потім вони зрізали навіть мотузок від гойдалки. Скажи, хіба це щастя?
— О, коли б я мала хоча б соту долю того, що є в тебе, я була б щасливою. Але мені ніхто не дасть качки з фісташками.
— Дівчата, — гукнула Гюль-Джамал, — приготуйте достархан. А ти, жінко, поворожи мені.
Дві рабині підбігли до білої юрти. Підійшла стара туркменка з червоною пов’язкою на голові, обшитою срібними монетами, й опустилася на землю. Пильним поглядом вона стежила за ворожкою. «Луска змії» розстелила на кам’яній плиті шафранову хустку і висипала з червоної торбинки купки білих і чорних бобів. Тонкою кістяною паличкою вона проводила кола по розсипаних бобах і вимовляла незрозумілі слова на мові кочового племені люлі [56] Люлі — одне з кочових племен Афганістану.
. Розширюючи блискучі чорні очі і поводячи голубими білками, вона стала пояснювати хрипким шепотом:
— Ось що говорять боби, як мене старі люди вчили. Є в степу джигіт, хоч і молодий, а великий батир. Тигра зустріне — не боїться, стрілу в нього пустить. Десять розбійників зустріне, — першим на них кидається і всіх рубає. Цей джигіт за тобою страждає, не спить уночі, все слухає любовні пісні співця-бахші і дивиться на небо… «її очі, — каже, — як оці зірки». Я бачу, що ти зітхаєш? Хіба я правду кажу?
Гюль-Джамал здригнулася. Задзвеніли золоті і срібні монети, нашиті на сорочці. Вона взяла одну монету і хотіла її одірвати, але монета це піддавалась.
— Ене-джан, принеси ножиці!
Ілан-Торч прошепотіла вкрадливо:
— А де твій маленький ножик з білою ручкою? Як степова дівчина, ти завжди його носила за поясом.
Тінь тривоги гайнула по обличчю Гюль-Джамал. Стара туркменка поважно підвелась і принесла з юрти великі ножиці, що. ними обстригають нитки, коли тчуть килим. Гюль-Джамал зрізала з сорочки тоненьку золоту монету і стисла її в смаглявій руці.
— Ти зараз вигадала казку про нудьгуючого джигіта.
Чому ти не називаєш його імені?
— Боби мені не кажуть цього. Тільки серце твоє підкаже ім’я того, хто безмежно кохає.
— Кипчаки мене силоміць вивезли сюди до гарему падишаха, коли в степу багато джигітів змагалися за мене. Але хіба нас, дівчат, питають старі, до кого поривається наше серце?
— Ця сорока-білобока все сплутала, — сердито перебила стара туркменка. — У дружини падишаха може бути на серці лише одне ім’я — нашого володаря, Мухаммеда хорезм-шаха, прекрасного, як Рустем [57] Рустем — герой іранського народного епосу.
, і хороброго, як Іскендер. І кожна жінка у палаці живе тільки для нього і тільки про нього думає. Не слухай оцю лукаву жінку, Гюль-Джамал!
Розчинилася хвіртка, і ввійшов огрядний євнух у величезній білій чалмі і поманив ворожку. Вона підбігла до всесильного сторожа гарему і пошепталася з ним. Повернувшись, вона впала на плиту і, торкаючись пальцями краю одягу Гюль-Джамал, сказала:
— Прости мене, негідну. Зараз мати нового наслідного принца Озлаг-шаха викликає мене до себе для ворожіння. Нема часу посидіти спокійно… — вона ще раз поцілувала одержану золоту монету і, простуючи за євнухом, зникла за хвірткою.
Читать дальше
