В. Ян - Чінгісхан

— Як же тебе звуть? — спитав дервіш.

— Тут мене звуть Саклаб, а наші полонені кличуть по-давньому дід Славко. Пробач мені за сміливе слово, — старий вклонився дервішеві до землі, — я почув, що ти ходиш по далеких країнах і, як святий, можеш робити з мідних дирхемів золоті динари. Так тобі дуже легко викупити мене в мого хазяїна. Викупи мене, і стану я тобі служити вірно і чесно. Адже ти, можливо, і до нашого руського краю підеш, тоді й мене візьмеш з собою.

— Ти хочеш зманити мого раба? — сказав, насупившись, хазяїн.

— Де мені думати про раба, — відповів дервіш. — Я сам живу злидарем і живлюся пригорщею пшона, якщо дасть його щедра рука.

— Мабуть, тут, на далекій чужині, мені доведеться померти, — пробурмотів зітхаючи Саклаб і голосно сказав: — Просимо ласкаво спробувати нашого достархану! [39] Достархан — угощення. Також — нарядна скатерть, яку розстеляють для бенкету, який відбувається на землі. Обережно ступаючи по килиму, він підніс мідний таз і узорчатий глечик з водою.

Мірза-Юсуф і дервіш помили над тазом руки, витерли їх вишиваним рушником і мовчки приступили до їжі. Коли дервіш покуштував з усіх блюд, він промовив чемні слова подяки і попросив дозволу піти собі.

На безлюдній вулиці він довго стояв у затінку від дерева і дивився на стару хвіртку. «Мені не доведеться більше побачити цей дім, де добрий старий колись навчав мене тримати очеретяне перо і писати перші літери. Я не пошкодував для цього мого єдшгого золотого динара, щоб тільки довше побути з ним і чути його рідний і близький мені голос… А тепер знову в дорогу!»

Мірзах Юсуф довго дивився на двері, за якими зник дивний гість. Увійшла Бент-Занкиджа і сказала:

— Мій добрий дідусю Мірза-Юсуф! У серці моїм змійкою в’ється думка, що оцей дервіш Хаджі Рахім аль-Багдаді схожий на нашого вільнодумця-втікача Абу-Джафара, тільки він обріс бородою, почорнів від спеки, і тобі важко в ньому впізнати колишньоло хлопчика…

— Мовчи, бо нещастя спіткає наш дім! Хіба б я став розмовляти з безвірником, якого прокляли святі імами? Ніколи більше не говори мені про цього короткочасного гостя. Ми живемо в такий час, коли до кожної щілини притулилося вухо злоби і підслухує, про що шепочуть наші уста. І вдень і вночі ми повинні завжди пам’ятати слова поета: «Лише мовчання могутнє — все ж інше є кволість» [40] З віршів Абу-Саїда (XI ст). .

— Мовчати навіть перед друзями? Та хіба цей самий великий поет не сказав: «Замкни уста перед усіма, крім друга?» Все життя мовчати — ні! Краще смерть, але з піснею і веселим жартом!

— Замовчи, замовчи! — закричав старий. — О боже, допоможи мені! Я сам-самісінький! Ніч тягнеться, а повість про великого хорезм-шаха ще не прийшла до кінця. Я все чекаю від нього подвигу слави, а бачу тільки страти і не помічаю великих діл. Я боюсь, що герой виявиться камінним ідолом, порожнім всередині, де літає золотиста міль і повзають отруйні скорпіони… Аллах, зглянься на мене і просвіти мене!..

У досвітніх сутінках троє старих імамів пробиралися вузькою вулицею Гурганджа. Спереду йшов слуга з тьмяним ліхтарем із проолієного паперу. Старі, піднімаючи довгі поли широкої одежі, перестрибували через канави з дзюркотливою водою.

У темряві відчувався то гострий пряний аромат біля зачинених крамниць з перцем, імбиром і фарбами, то різкий запах шкіри, коли імами проходили повз лимарні ряди із складами кінської збруї, сідел і чобіт. На майдані грубий голос зупинив їх:

— Стійте! З якої потреби йдете вночі?

— Милістю найвеличнішого, ми, духовні особи, імами великої мечеті, поспішаємо до палацу падишаха для ранкової молитви.

— Проходьте з миром!

Троє імамів підійшли до високих воріт палацу й зупинилися. Стукіт не допоможе. Ворота самі прочинилися. Кілька вершників виїхали з темряви і враз чвалом помчали через майдан. Це гінці з розпорядженнями «найвеличнішого і найпрозорливішого захисника віри й справедливості» помчали в напрямках, невідомих нікому, крім того, хто їх послав.