— І батько досі у в’язниці? — тихо спитав дервіш. Його розширені очі блищали, а обличчя стало сірим, як у мерця.
— Батько помер, не витримавши вогкості, темряви, і страшних кліщів, і блощиць підвалу. Виконуючи наказ хорезм-шаха, кати схопили молодшого його сина Тугана, наділи на нього той самий ланцюг і кинули в той самий підвал.
— Який злочин! — прошепотів дервіш.
— Мені дуже шкода цього хлопчика Тугана, — вів далі старий. — Я багато піклувався про нього. Не бажаючи, щоб Туган пішов по слідах його зіпсованого старшого брата, я намагався просвітити його. Туган учився в мене читати й писати, але його більше вабило до ремесла і військових забав, і я віддав його в науку до коваля Кари-Максума, який показував, як виготовляти чудову зброю. Тепер заміняє мені Тугана маленька сирота, дочка рабині, Бент— Занкиджа. Вона дуже здібна до читання, письма і запам’ятовування різних віршів та пісень. З роками очі мої почали сліпнути, і все переді мною двоїться, і я бачу замість одного одразу три місяці. Бент-Занкиджа стала моїм помічником, переписувачем. Вона записує мої бесіди і переписує книги. Ось вона сидить перед тобою з калямом у руці.
Тоді дервіш зрозумів, що переписувач з голубою чалмою — це дівчина, яка з лопатою нещодавно виходила з хвіртки.
Дервіш пильно глянув на неї й опустив очі, не сміючи спитати про іншу дівчину, яку він бачив тут-таки, коли йому було шістнадцять років. Одганяючи від себе хвилювання, дервіш вигукнув:
— Хіба ти не майстер чудес? Ти навчив дівчинку тонкощів читання й письма, і після цього вона має право закручувати навколо голови тюрбан тим вузлом, яким хизуються лише мірзи. Я бачу, що в твоєму домі все сповнено турботами про знання.
Старий сплів тонкі пальці і пильно глянув на дервіша.
— Тепер розкажи про себе, чи довго ще ти збираєшся блукати?
Дервіш труснув скуйовдженою головою і втупився в старого чорними полум’яними очима.
— Мій батько — голод, що погнав мене через пустелі. Моя мати — нужда, що виплакала очі від суму, не маючи молока в груді для новонародженого. Мій учитель — страх перед мечем ката. Але я чую голос: «Не горюй, дервіше, ти завжди робив те, що тебе гідне».
Старий мірза похитав головою.
— Ти прикрашений знаннями, і тебе може охоче взяти до себе писарем всякий суддя чи правитель округу. І я так само зараз же міг би тебе взяти переписувачем книг до шахської бібліотеки. Там є рідкісні, унікальні книги, нікому не відомі навіть з назви, і їх слід переписати, щоб вони не загинули для людства. Навіщо тобі блукати по дорогах? Невже тебе приваблюють мандри, і курява, і бруд, і каміння під ногами?
Дервіш заговорив глухо:
— Мені кажуть: «Чому ти не прикрасиш свій притулок барвистими килимами?» Але, «коли пролунав закличний крик героїв, що робити з піснею співака?» «Коли кінь мчить у битву, як я можу прилягти серед троянд?» [38] З віршів Ібрагіма Монтесера (X ст.).
Старий, здивований, розвів руками:
— Про які війни ти говориш? Хто може загрожувати султанові препишному, найсильнішому з усіх мусульманських володарів? Тільки тоді запалають вогні чужих бойових таборів, коли він сам захоче воювати…
— Грізний вогонь насувається зі сходу, і він спалить усе.
Старий похитав головою:
— О ні! Поки хорезм-шах вклав меч у піхви, буде тихо і в долинах Мавераннагру, і на всіх кордонах царства Хорезму.
До кімнати безшумно ввійшов старий невільник з важким ланцюгом на ногах, підв’язаним ремінцем до пояса. Він приніс кошика з різною їжею, купленою на дивний динар.
На виснажене тіло високого діда був накинутий короткий смугастий халат. Довге, напівсиве волосся його спадало на плечі. Розіславши на килимі шовкову хустку, він поклав коржі, мигдалеві пиріжки, розставив чашечки з медом, фісташками, мигдалем, ізюмом, зацукрованими скибками дині та іншими ласощами.
— Чи дозволиш ти поговорити з оцим старим рабом?
— Говори, шановний подорожній.
— Звідки ти родом, батьку? — спитав у раба дервіш.
— Здалеку, з землі Руської. Я жив у свого батька, рибалки, на березі великої ріки Волги, а по-тутешньому її називають Ітіль. Мене ще хлопчиком захопили джигіти сусіднього з нами суздальського князя. Князь, по-нашому, все одно, що ваш хан чи бек. Князі наші між собою воюють, і хто кого поб’є, той у побитого князя забере в полон і мужиків, і жінок, і дівчат, і дітей. Потім князь усіх продасть, як баранів, до чужого краю. Отак і мене, і сестричку князь продав купцям булгарським, ті відвезли до свого торгового міста Біляр, на річці Камі, а звідти всіх полонених, і мене з ними, погнали через пустелю сюди, в Гургандж. А куди продали сестричку — не знаю. Давно це було. Ось і волосся в мене звисло білими пасмами, як у старого цапа, а все хотілося б побачити рідний кишлак на високому березі річки. Я навчився розмовляти по-туркменськи і по-перськи. Коли б не інші наші полонені, я б зовсім забув нашу рідну мову. З земляками іноді зустрінешся на базарі і словом своїм перекинешся. Багато їх тут ходить, брязкаючи ланцюгами.
Читать дальше
