Хаджі Рахім знову стулив долоню і стояв нерухомий. А правитель і всі навколо безмовно дивилися, роззявивши рота, то один на одного, то на стулений кулак дервіша.
— Я дав йому мідний чорний дирхем. Це я добре пам’ятаю. Але всі ви щойно побачили в його руці золотий динар, — сказав начальник. І з швидкістю, якої ніхто не сподівався від завжди поважного старого, хакім кинувся до дервіша і вчепився в його руку: — Віддай золотий динар! Ним ти повинен оплатити судові витрати.
Хаджі Рахім розтулив долоню, і начальник схопив монету, але це знову був чорний мідний дирхем. Поважний хакім подув собі на плечі й урочисто піднявся на терасу.
Хаджі Рахім підійшов до осла, зняв свій мішок, перекинув через плече і, не озираючись, рушив далі, до Гурганджа, вигукуючи на повний голос заклик дервішів:
— Я-гу-у! Я-хак! Ля ілляхі ілля-гу-у! [26] Цей звичайний арабський заклик дервішів означає: «Так, це він, справедливий, нема іншого аллаха, крім нього!»
Розділ п'ятий
ЗАВІТНА ХВІРТКА
«Все залишилося таким самим, як багато років тому, — думав Хаджі Рахім, притулившись до високої глиняної огорожі у безлюдному провулку Гурганджа. — Такі самі будиночки з плоскими дахами серед абрикосових і тутових дерев, так само на бірюзовому небі в’ються зграйками білі голуби, а ще вище над ними з тривожним криком поволі кружляють бурі коршаки… Так само над огорожею звисли білі віти розквітлої акації, і під ними причаїлась та сама маленька завітна хвіртка. На її сірих вивітрених дошках ще помітні кола майстерно вирізьбленого узору.
Колись із оцієї хвіртки виходила дівчина в рожевому одягу і оранжевому покривалі. Де вона? Що з нею сталося?»
Хвіртка відчинилась, і вийшла дівчина-підліток у довгому рожевому вбранні з шафрановим покривалом. У її руках була лопата. Злегка випнуті вилиці, трохи скошені очі, крій убрання і вузол шафранної хустки засвідчили б знаючому, що ця дівчина з тюркського племені. Наспівуючи пісеньку, вона розчистила відвідну канавку до свого саду, і вода повернула в пробитий отвір під глиняною огорожею.
Раптом дівчина швидко випросталась і, прикриваючи очі вузькою смаглявою рукою, подивилася в кінець вулиці.
Там хтось співав високим переливчастим голосом:
Надійде ніч, заснуть не маю сил,
Милуюсь до зорі на синій небосхил.
Коли ж молодика побачу ріг,
То пригадаю серп коханих брів.
Чи доля то моя? Життя поріг?
Я хочу знати таїну прийдешніх днів…
У глибині провулка з’явився молодий вершник у темно-зеленому чекмені [27] Чекмінь — нарядний чоловічий одяг (каптан, козакин).
, туго стягнутому строкатим поясом. Насунувши на праву брову баранячу шапку, він повільно їхав, гарцюючи на карому жеребці. Вершник шмагнув коня і з місця кинувся навскач. Порівнявшись з дівчиною, він різко осадив коня.
Дівчина кинула лопату і вбігла у двір, грюкнувши хвірткою. Вершник пересунув шапку на потилицю і повагом поїхав далі провулком.
Хвіртка прочинилась, і дівчина визирнула. Боязко глянувши на всі боки, вона взяла лопату і знову зникла.
Бородатий, почорнілий від спеки дервіш, у гостроверхому ковпаку з білою пов’язкою хаджі і в строкатому плащі, гучно, як сліпий, стукаючи довгим посохом, перейшов дорогу. Озирнувшись, він обережно зняв клаптик рожевої матерії, що зачепилася за хвіртку, і сховав за пазуху.
— Так, — мурмотів він, — тут лишилося все, як і колись: те саме дерево, тільки воно стало ще вищим і густішим, та сама хвіртка — вона лише потемніла і перекосилась… І дівчина схожа на ту, що я любив у шістнадцять років, але це не вона. А де та, що стояла тут багато років тому з корзиною абрикосів, і сама смаглява й солодка, мов абрикос?!! Усе лишилося таким самим, навіть он там, над старою вежею, як і раніше, кружляють яструби. Тільки Хаджі Рахім не той…
Дервіш постукав посохом у хвіртку. За старими карагачевими [28] Карагач — величезне багатовітвисте тінисте дерево, дуже поширене в Середній Азії. З нього виходять широкі дошки особливої міцності.
дверцятами почувся старечий кашель. На порозі заявився дід, сухий і згорблений, у білосніжній чалмі.
— Я-гу-у! Я-хак! — заспівав дервіш.
Старий, вдивляючись сльозавими червоними очима, пошукав у зборках згорнутого з матерії пояса і витягнув старий шкіряний гаманець. Він пошукав у ньому безкровними восковими пальцями і вийняв чорну тонку монету.
— Аллахум селля! — вигукнув дервіш, притискаючи монету до лоба і губів. — Хто живе в цьому домі? За кого я можу помолитися єдиному?
Читать дальше
