— Слухай мої слова, джигіте, — сказав Джелаль ед-Дін. — Ти кажеш, що в тебе були батько, брати і сестри? Чому їх більше нема?
— Білобородого батька схопили шахські кати і на майдані Гурганджа повільно розрубали на шматки, починаючи від ступнів ніг. Брати втекли на схід і на захід. Сестер схопили кипчацькі вершники й повезли. Хіба це добре?
— Це теж недобре, — сказав Джелаль ед-Дін.
— Де ж мені тепер блукати під сонцем? Що ж мені лишається робити?
Джелаль ед-Дін палко заговорив:
— Якщо сяюча шабля в твоїх руках блискає для захисту рідного племені, якщо, крім забав на караванних шляхах, ти хочеш здійснити подвиг і стати опорою нашого зеленого прапора, то приїзди до мене в Гургандж, і я навчу тебе, як здобути славне ім’я.
— Слухай, бек-джигіте, — відповів туркмен з люттю, витираючи рукавом губи. — Коли я приїду в Гургандж, то по моїх слідах, мов шакали, побіжать шпигуни — джазуси шаха, але я їм не здамся і загину в бою. Чи потрібно це?
— Цього не буде, — сказав Джелаль ед-Дін. — Коли ти поїдеш до Західних воріт Гурганджа, ти побачиш сад з високими тополями. Спитай у воротарів: «Чи це новий палац і сад Тілляли? Проведіть мене до господаря!», і ти покажеш оцей аркушик.
Джелаль ед-Дін дістав із зборок шафранової чалми аркуш паперу, зняв з великого пальця золотий перстень. Палаючою гілкою він закоптив печатку персня і, змочивши слиною ріжок аркуша, приклав перстень. На папері кіптявою відбилося ім’я, написане красивою в’яззю. Згорнувши аркуш трубочкою, він перегнув її пополам, розгладив на коліні і передав туркменові. Той приклав аркуш до губів і до лоба і сховав у мідній коробочці для трута, привішеній до пояса.
— Я вірю твоєму слову, бек-джигіте, я приїду. Салям! — і туркмен зник за дверною завіскою.
Господар мовчки пішов за ним. Перед юртою, де на багатті кипів великий мідний казан, на мокрій від танучого снігу землі сиділо п’ять виснажених рабів у пошматованому лахмітті. Руки у всіх були закручені за спину, шиї затягнуті петлями, кінці яких прив’язані до волосяного аркана. Поруч рабів стояв високий рудий кінь з срібним нашийником на вигнутій шиї, з туго притягнутим До луки поводом. На луці був намотаний кінець аркана, що тримав полонених.
Туркмен сів на коня.
— Вперед, тварюки-іновірці! Якщо не будете плентатись, я вас порубаю і лишу, як падло, на дорозі!
П’ятеро рабів підвелись і пошкандибали один за одним. Туркмен змахнув канчуком, і незабаром усі зникли за горбом. Господар повернувся до юрти.
— Шановний гостю, близько сотні джигітів з’явилося вдалині, і вони прямують сюди.
— Знаю, це джигіти хорезм-шаха розшукують мене. А хто був чоловік, з яким я щойно розмовляв?
— Це, — і господар зашепотів, немов побоювався, що туркмен повернеться, — це барс Каракумів, гроза караванних шляхів, славний розбійник Кара-Кончар, хай розсудить його аллах!..
Розділ четвертий
ХАКІМ ПРАВДИВО ВИРІШУЄ
Після зупинки у кочівника Хаджі Рахім два дні йшов вузенькою стежкою через пустелю, прямуючи на північ до оазису в пониззі Джейхуна [20] Джейхун — назва ріки Амудар’ї в XIII ст.
, де були міста і селища багатолюдного Хорезму. Поволі дріботів осел, і рівномірно ступав за ним верблюд з хворим купцем, який усе ще був непритомний. Дервіш співав арабські і перські пісні і вдивлявся в далечінь, чекаючи, коли ж, нарешті, з’являться барвисті куполи мечетей Хорезму.
На третій день вузька стежка серед піщаних барханів обернулася на широку дорогу і піднялася на кам’янисту гору. Звідти відкрилася квітуча, радісна рівнина, вкрита садами, гаями і квадратами зеленіючих ланів. Усюди між деревами виднілися будиночки з плоскими дахами, групи чорних, задимлених юрт і схожі на фортеці садиби багатих кипчацьких ханів, з вежками по краях. Де-не-де, наче списи ісламу, стриміли гострі мінарети, і біля них переливались різнобарвними кахлями куполи мечетей. Немов великі дзеркала, виблискували квадрати нив, залиті водою. По них ходили напівголі, в лахмітті, люди з ланцюгами на ногах.
Дервіш спинився на горбі.
— Ось земля, створена, щоб стати раєм, — шепотів він, — але вона стала долиною мук і сліз. П’ятнадцять років тому я втік звідси, задихаючись від страху, озираючись, мов злочинець. Хто зможе впізнати тепер в обпаленому сонцем чорному дервіші того юнака, якого прокляв сам верховний імам? [21] Імам — настоятель мусульманської мечеті.
Вперед, Бекіре, скоро ми будемо ночувати біля воріт столиці всіх столиць, найбагатшого з усіх міст світу — Гурганджа, де царює хорезм-шах Мухаммед, наймогутніший, але найзловісніший з мусульманських владик…
Читать дальше
