Дервіш почав її розмотувати.
Я тонкого серпанку чалми випала овальна золота пластинка. Дервіш підняв її. На ній майстерно був викарбуваний сокіл з розпростертими крильми і вирізьблений напис з дивовижних літер, схожих на мурашок, що біжать по стежці.
Дервіш замислився й уважніше подивився на хворого.
— На цій людині вогняні відблиски майбутніх великих потрясінь. Ось де прихована таємниця ожилого мерця, — шепотів дервіш. — Це пайцза [8] Пайцза — пластинка з металу чи дерева з вирізьбленим на ній повелінням Чінгісхана; пайцза була перепусткою для вільного проїзду по монгольських володіннях. Пайцза давала великі права: власті на місцях повинні були допомагати, давати коней, провідників і продовольство особам, які мали пайцзу.
великого татарського кагана [9] Каган — хан ханів, повелитель монголів і татар.
. Цього золотого сокола треба зберегти; я віддам його хворому, коли розум і сила до нього повернуться, — і дервіш сховав золоту пластинку в зборках свого широкого пояса.
Він довго порався біля хворого, доки не обмотав йому поранені груди тонким серпанком чалми. Потім вийшов з хатини, підняв одного з верблюдів і підвів його до дверей. Він опустив верблюда на коліна, переніс хворого і посадив його між кошлатими горбами, прив’язавши волосяними мотузками.
Коли сонце піднялося над барханами, дервіш ступав по талому снігу ледве помітною степовою стежкою. За ним дріботів копитцями осел, а за ослом рівномірно крокував високий двогорбий верблюд. На ньому безпорадно погойдувався прив’язаний хворий.
— Вперед, Бекіре! Скоріше дійдемо до Гурганджа [10] Гургандж (або Ургенч) — столиця. Хорезму, розташована в пониззі ріки Амудар’ї, згодом зруйнована монголами.
, де на тебе чекає оберемок сухого клеверу. Тут небезпечно. З-за горбів вискочить розбійник Кара-Кончар і зробить рабом твого хазяїна, а з тебе здере твою чорну шкуру. Мерщій, далі звідси!
Розділ другий
В ЮРТІ КОЧІВНИКА
Джелаль ед-Дін Менгбурнй, наслідний син хорезм-шаха [11] Хорезм-шах — правитель Хорезму, на початку XIII ст. наймогутніший з мусульманських владик.
, полював у пісках Каракумів. Двісті бравих джигітів на добірних конях супроводжували молодого хана. Вони виконували таємний наказ шаха — стежили, щоб Джелаль ед-Дін не зник за межами Хорезму. Джигіти посувалися півколом по степу, намагаючись загнати джейранів [12] Джейран — газель, різновидність антилопи.
і диких ослів до пасма горбів, де слуги заздалегідь поставили чорний намет з білим верхом і готували бенкет для всіх учасників полювання.
Весна розсипала по пісках перші рідкі квіти, і під сліпучим сонцем швидко танули рештки снігових заметів. На третій день полювання небо раптом потемніло. З півночі, з Кипчацьких степів [13] Кипчацький степ — величезна територія від Дніпра і на схід до Семиріччя, що була населена численним кочовим народом тюркського кореня — кипчаками. У російських літописах кипчаки звалися половцями, на Заході їх називали куманами. В Угорщині є області Велика Куманія і Мала Куманія, населені нащадками половців, що втекли в XIII ст. від нашестя монголо-татар.
, подув холодний вітер і знялася хуртовина.
Джелаль ед-Дін на баскому вороному аргамаку, переслідуючи пораненого джейрана-самця, віддалився од своїх супутників. Він бачив, як козел накульгував і озирався, нашорошивши вуха. Вже близькою була здобич, але джейран, труснувши зігнутими ріжками, знову помчав у степ. Упертий і гнівний хан скакав на змиленому жеребці, не зводячи очей з чорного хвоста, що мелькав попереду.
Нарешті джейрана було пробито стрілою і прив’язано за сідлом, А тим часом буря посилилася, стежки замело снігом. Джелаль ед-Дін зрозумів, що заблудився і може загинути, якщо буря триватиме кілька днів. Ведучи коня за повід, він пішов проти вітру. Насувалася ніч. Знесилившись, хан розгорнув попону, укрив коня і, напівзасипаний снігом, просидів так цілу ніч.
Зійшло сонце, зітер ущух. Сніг почав танути, між барханами потекли струмочка. Вдивляючись у далечінь, Джелаль ед-Дін помітив сигнальну вишку — горб, складений з хмизу і кісток; вона позначала шлях серед одноманітної, як море, рівнини. Хан попрямував до неї.
У глинястій долині між піщаними горбами притулилися чотири бідні, задимлені юрти.
Несамовито загавкали собаки. З юрти вийшов старий кочівник-туркмен. Притримуючи накинутий на плечі козлячий кожух, він з гідністю підійшов до вершника і гостинно торкнувся повода.
Читать дальше
