— Якщо мій дім не здасться тобі занадто бідним, то ввійди з миром, шановний бек-джигіте! — сказав старий, вражений багатим вбранням, малиновими шароварами з товстого шовку, а найбільше величним вороним жеребцем, на якому можуть їздити лише султани.
— Салям! Чи е в тебе ячмінь? Я заплачу подвійну ціну.
— У пустелі хліб дорожчий за гроші. Але для такого гостя знайдеться все, чого він забажає. Замість ячменю твій кінь буде нагодований добірною пшеницею…
З ближньої юрти чувся шум ручного жорнова, на якому жінки мололи пшеницю.
— Ойє, ви там! Візьміть коня!
Дві дівчини в темно-червоних сорочках до п’ят, брязкаючи срібними прикрасами і монетами на грудях, вибігли з юрти, прикриваючись краєм напівпрозорої тканини, накинутої на голову. Вони з двох боків узяли за повід коня і повели його.
Хан увійшов до юрти. Там було тепло. Посередині курилося багаття з смолистого коріння. Біля стіни на повстині лежала горілиць людина. Сіре, безкровне обличчя з чорною бородою і складені на грудях руки говорили про близьку смерть. Переривчасте дихання свідчило, що життя ще відчайдушно бореться в цьому знесиленому тілі.
Біля ніг хворого сидів бородатий дервіш у високому ковпаку з білою пов’язкою, знаком хаджі [14] Xаджі — прочанин, який здійснив «хадж» (мандрування) до Мекки, міста в Аравії, де є пам’ятки культу, що їх мусульмани вважають священними.
. На його напівголе тіло був накинутий широкий плащ з безліччю яскравих латок.
— Салям-алейкум! — сказав Джелаль ед-Дін опустився на повстину біля хворого. Підповзла закутана до очей жінка-рабиня і стягла з хана промоклі зелені чоботи. Джелаль ед-Дін відстебнув шкіряний пояс з кривою шаблею і поклав біля себе.
— Ти хто? — спитав він дервіша. — З твого одягу видно, що ти бачив далекі країни.
— Я ходжу по світу і шукаю серед моря брехні осі рови правди…
— Де твоя батьківщина і куди ти йдеш?
— Мене звуть Хаджі Рахім, а прозвали мене ще Багдаді, тому що я вчився в Багдаді. Моїми вчителями були найвизначніші, найвеликодушніші і найобізнаніші люди. Я вивчив багато наук, багато перечитав сказань арабів, турків, персів і написаних стародавньою мовою пехлеві. Але, крім жалю і крім тягаря гріхів, я не бачу іншого сліду моїх юних днів…
Джелаль ед-Дін підвів недовірливо брови:
— Куди ж і чого ти йдеш?
— Я ходжу по цій плоскій таці землі, що лежить між п’ятьма морями, відвідую міста, оазиси й пустелі і шукаю людей, опалених вогнем нестримних прагнень. Я хочу побачити незвичайне і схилитися перед справжніми героями і праведниками. Зараз прямую до Гурганджа, як чув, найпрекраснішого й найбагатшого міста Хорезму і всього світу, де, кажуть, я знайду і видатних знаннями мудреців, і найдосвідченіших майстрів, які прикрашають місто взірцями великого мистецтва…
— Ти шукаєш героїв, що записують свої подвиги кінцем меча на полях битв? — сказав Джелаль ед-Дін і замислився. — А. чи зумієш ти такими полум’яними рядками описати подвиги героя, щоб юнаки і дівчата заспівали твоїх пісень, щоб їх повторювали відважні джигіти, кидаючись у бій, чи старики, роблячи останній крок до могили?
Дервіш відповів віршами:
Хоч на пісні багатий і славний Рудегі [15] Рудегі — найвидатніший перський поет IX ст, родом з Бухари.
,
Та я не менше слів чудових знаю.
Сліпий, він віршами зачарував весь світ,
А я для друзів степового вогнища співаю… [16] Усі вірші тут перекладено Теренем Масенком.
Господар втягнув до юртй забитого ханом джейрана. З нь'ого була вже зідрана шкура і випотрошені нутрощі.
— Дозволь віддати жінкам частину м’яса, щоб вони приготували для тебе вечерю?
— Пригощайтеся всі! Беріть усе! — відповів Джелаль ед-Дін. — Я не ловчий у бека. Я сам бек і син бека, не зобов’язаний віддавати здобич хазяїнові… — Він витягнув з піхов вузький кинджал, вирізав із спини джейрана кілька тонких шматочків м’яса і, нанизавши їх на прутик, став підсмажувати над жаринами вогнища.
Господар передав тушу джейрана жінкам, а сам сів поруч гостя. Погладжуючи бороду, він почав задавати питання ввічливості:
— Чи ти здоровий? Чи ти дужий? Чи зігрівся? Чи здорові твої батьки?
Хан, додержуючись звичаю, теж задав кілька співчутливих запитань і потім сказав:
— Хай не здадуться образою мої слова: чий це намет і де я знаходжусь?
— Моя юрта на відстані одного переходу вбік від великої караванної дороги до міста Несси [17] Несса — колись сильна стародавня фортеця поблизу теперішнього Ашхабада, зруйнована згодом монголами і засипана пісками. Її руїни були виявлені радянськими вченими в 1931 році.
, а я — звичайнісінький кочівник, загублений у великому степу, мене всі звуть Коркуд Чобан [18] Коркуд Чобан — пастух Коркуд.
.
Читать дальше
