Собака, що гарчав за стіною юрти, надсадно загавкав. Долинули крики, схлипування й плач. Кінський тупіт наблизився і затих. Дужий голос гукнув:
— Хто в юрті? Відгукнися, Коркуд Чобан!
Розділ третій
СТЕПОВИЙ ДЖИГІТ
Старик підвівся і вийшов. Ледве долітали слова розмови.
— Для чого він приїхав сюди? — пошепки хрипів вершник, — Чи настав його смертний час?
— Усі троє — мої гості.
— Я покажу, який вирок аллаха написано на їх блідому чолі…
— Ти їх не посмієш зачепити. А ці нові твої п’ять невільників звідки?
— Це досвідчені майстри: мідники і зброярі. Вони йшли разом з караваном, Я хотів підстригти бороди цьому караванові, але звідкись шайтан приніс дві сотні джигітів, які гнали джейранів для якогось знатного бека. Довелося верблюдів покинути, погоничі розбіглись, і я погнав тільки п’ятьох оцих майстрів. Тепер я їх відсилаю до Мерва, де продам за добру ціну.
— Хай допоможе тобі в цьому аллах!
Господар з новим гостем увійшли до юрти.
Незнайомець був молодий, високий, з прямими плечима і дуже тонкий у талії. Збоку в зелених сап’янових піхвах висів довгий меч-кончар. Жовті чоботи з верблюжої замші на тонких високих каблуках, висока кругла бараняча шапка й особливого покрою чорний чапан [19] Чапан — верхній одяг, каптан.
свідчили, що він туркмен. Про це свідчило і смагляве рішуче обличчя з випнутими вилицями.
— Проходь до вогню, сідай! — запросив господар.
Гість, проте, не опустився на килим, а, як і раніше, стояв біля входу. Очі його розширились і стали круглими, як у сови.
— Ти хто? — спитав, не підводячи очей, Джелаль ед-Дін.
— Степовик…
— Кочуєш з худобою чи якось інакше заробляєш?
— Я стрижу бороди караванним купцям…
Така відповідь, за степовим звичаєм, вважалася брутальною. Зустрічаючись біля багаття з незнайомими, навіть бідно вдягнений, всі стають рівними, обмінюються запитаннями ввічливості: про здоров’я, про стан худоби, про дальність дороги. Туркмен, очевидно, хотів посваритися. Джелаль ед-Дін підвів і опустив очі, і тільки куточок уст ледь здригнувся. Хіба стане знатний хан сперечатися з простим кочівником пісків?
— Господар сказав, що ти шукаєш дороги до Гурганджа? Я можу тебе провести, — помовчавши, сказав туркмен.
Джелаль ед-Дін був хоробрий, але кінь його притомився. Тут він у безпеці, його охороняє закон гостинності. А на дорозі цей туркмен буде так само на нього полювати, як нещодавно він сам полював на джейрана. І хан відповів:
— Зараз до Гурганджа я не поїду.
— А хто це стогне і збирається піти з нашого печального світу?
— Поранений розбійниками, — сказав дервіш. — Напевне, це справа рук одчайдушного Кара-Кончара. Кажуть, що цей барс пустелі не дає пощади нікому.
— А ти гадаєш, що Кара-Кончара інші не грабували?
Дервіш відповів:
— Що можу гадати я, пустий горіх, гнаний по степу вітром блукань!
— Кара-Кончар живе на безводному, неприступному солончаку. Він невловимий, мов ящірка, що пірнає в пісок, чи як та змія, що шурхає в очеретах. Ніхто не може дістатися до нього, а він проникає всюди.
— Хто займається розбоєм, готує собі славний кінець: його голова підійметься вище за всіх, настромлена на кіл на стіні Гурганджа, — байдуже сказав Джелаль ед-Дін, повертаючи над вогнем прут з м’ясом.
— Кара-Кончар — нічна тінь, яка доганяє лиходія, — зів далі туркмен. — Кара-Кончар — кинджал помсти, спис гніву і меч відплати. Зараз Кара-Кончар сам-один, немає в нього ні сина, ні брата. Настане день, коли він упаде мертвим, і те місце, де стоїть його юрта, спорожніє. Чи добре це?
— Це невесело, — сказав Джелаль ед-Дін.
— А раніше у Кара-Кончара був і сивобородий батько, і сміливі брати, і ніжні сестри. Та коли шахові Мухаммеду потрібна сотня коней, він їде з кипчацькими воїнами у наші кочовища і бере замість однієї сотні коней три сотні найкращих жеребців. А з жінок він знімає срібні прикраси, кажучи, що цим карає за те, що якісь кочівники десь пограбували пихатого кипчацького хана. А коли у шаха е в палаці триста дружин, він з своїми кипчаками забирає нашу найкращу дівчину, Гюль-Джамал, за яку змагалися сто джигітів, і силоміць тримає її в своєму палаці, називаючи триста першою дружиною. Чи добре це?
— Це теж невесело, — сказав спокійно Джелаль ед-Дін. — Але те, що сто джигітів дозволили забрати з кочовища найкращу дівчину і не відбили її, — оце недобре.
— Тоді в кочовищі наших джигітів не було. Кипчаки хитрі і вибирають час, коли до нас приїздити.
Читать дальше
