Нелегко було жителям Киева відбудувати своє місто після стількох розгромів; багато будинків залишилося зруйнованими, з повибиваними віконницями і дверима…
Зараз знову з степу насувалося лихо. Воно зібрало разом непримиренних князів, гордих і упертих, що ворогували один з одним все своє життя за кращий престол, за більш прибуткове місто, за людну волость. Тепер старі вороги половці самі з поклоном прибігли в Київ, просячи підмоги. Похмурі й пониклі, вони сиділи юрмою навпочіпки перед ворітьми княжого двору. Коли стали прибувати руські князі, половці до них підбігали, цілували повіддя коней, простягали руки, твердячи:
— Зберіть полки! Прийдіть до нашого степу! Обороніть нас! Допоможіть прогнати лихих недругів!
Князі кожний з своїм почтом збиралися на подвір’я княжого дому; вони стояли окремо, сперечалися, часом переходили, щоб послухати, де що говорять, але хоч як їх упрошували київські тіуни, не заходили у великокнязівські гридниці.
Половецький хан Котян так само перебував у дв. орі, гордий, як завжди. Біля нього, склавши руки на животі, похмурі й непорушні, стояли його степові радники в гостроверхих ковпаках, з темними від сонця і степового вітру обличчями. Старий перекладач, з степових бродників пояснював ханові, хто з князів уже прибув, як звати того чи іншого, і хто особливо впливовий і сильний. Котян, зваживши, кому слід виявити шану, підходив перевальцем, схилявся, насилу торкаючись пальцями землі, і, знову з гідністю випроставшись, погладжуючи напівсиві довгі вуса, говорив одне й те саме:
— Допоможи, будь братом! На всіх нас суне загибель! Разом пліч-о-пліч станемо, загибель відженемо. Не погребуй маленьким подарунком. Прийми мою шану! Нікого не забував я, всіх хочу вшанувати — і наволоками, і кіньми, і худобою, і полонянками.
Уже сонце схилялося на полудень, а князі все ще стояли осторонь і до хрипоти сперечалися на гомінкому княжому подвір’ї; усі поглядали, хто перший ввійде до гридниці князя київського. Говорили, що Мстислав Романович ще на когось чекає, — може, на гінців із півночі від владного і гордовитого князя суздальського, Юрія Всеволодовича, який чекає з’їзду в себе у Володимирі і не поїде на раду князів до обіднілого Києва. Та ще не видно князя галицького Мстислава Удатного [149] Сучасники називали князя галицького Мстислава Мстиславовича Удатним (Удачливим), пізніше літописці переробили це прізвисько на «Удалий».
, — він особливо всіх скликав на снем (з’їзд), і гінці його всіх спонукали: «Лихо загрожує неминуче, приїжджайте вборзе! [150] Вборзе — спішно, щодуху.
» Враз всі пожвавішали й заговорили:
— Мстислав Удатний приїхав! — і з цікавістю, відштовхуючи один одного ліктями, намагалися глянути на князя, прославленого вдалими походами й перемогами над уграми та ляхами.
Мстислав Удатний увійшов ходою легкою, незважаючи на роки. Він зупинився, озирнув усіх жвавим поглядом чорних проникливих очей, немовби розшукуючи когось, і довго крутив довгий звислий вус. Готовий до бою, він був у позолоченому шоломі, що виблискував у сонячному промінні, і в легкій кольчузі з золотою оздобою. Червоне корзно [151] Корзно — плащ.
під час його швидкої ходи розвівалося. Він помітив, у кутку двору хана Котяна і попрямував до нього. Той заметушився і, простягнувши руки, пішов назустріч Мстиславові. Вони притулилися плечами, і Котян припав головою до грудей галицького князя. Білий ковпак Котяна впав у порох, і всі помітили, що плечі половецького хана судорожно здригалися.
— Плаче! Нехай поплаче! — зашепотіли у натовпі. — Ці лиходії чимало наших людей зробили своїми колодниками, тепер самі зазнають, що таке гіркі сирітські сльози! Мстислав одружений з дочкою хана Котяна, тому і розпинається за багатого тестя!
Дружинники повідомили київського князя про приїзд Мстислава Удатного. Проте Мстислав Романович усе ще зволікав і не виходив на ганок, щоб зустріти двоюрідного брата, — старі рахунки заважали! А Мстислав, обнявши Котяна, відійшов з ним у куток двору, і довго вони стояли там і тихо розмовляли.
Знову всі заворушились і почулися вигуки:
— Суздальці приїхали. Буде сильна підмога! Де ж нам вирушати без суздальців! Ні, це не суздальці, а молодий ростовський князь Василько Костянтинович.
На подвір’я ввійшов стрункий, молодий воїн. Світлий пушок ледве вкривав його підборіддя. Він так само, як Мстислав Галицький, був готовим до бою, — в кольчузі і стальному шоломі і з довгим прямим мечем біля пояса. Одягнений він був скромно, червоне корзно вицвіло. Весь одяг його був у куряві і забризканий грязюкою, — мабуть, щойно зійшов з коня. Поруч нього плентався дід з довгими напівсивими кучерями, що спадали на плечі; на сириці, перекинутій через плече, висіли гусла.
Читать дальше
