— Це сліпий співак! Славний співак Гремислав! Раніше був воєводою, не раз громив половців, а рязанський князь Гліб із злості посадив його в поруб [152] Поруб — підвальне приміщення.
, осліпив і тримав три роки. Там, в ув’язненні, Гремислав почав складати пісні, і його взяли з порубу. Відтоді він блукає з одного міста до іншого і співає бувальщину про часи стародавні… Сьогодні, певно, ми почуємо Гремислава!
Молодий князь Василько з привітною усмішкою і з повагою до старших князів обійшов усіх. Князі самі йшли йому назустріч і запитували:
— А чому ж не їдуть суздальці? Ти їхній сусіда, ти знаєш, чому їх нема? Великий князь суздальський Юрій Всеволодович твій рідний дядько, чи умовив ти його?
— Все ще думає! А чи приїде, — про те і відуни не скажуть…
На ганок княжого дому вийшли парами десять дружинників, усі, як один, ставні, в кольчугах і шоломах, з короткими списами. Вони зійшли східцями і зупинились обіч сходів, чекаючи князя Мстислава Романовича.
Він вийшов поволі, спираючись на посох з позолоченим орлом. Суворі очі з прямими бровами дивилися втомлено й нерадісно. Ледь роздвоєна сивувата борода, хрест і золота іконка на грудях, парчевий каптан, весь іконописний образ князя свідчили більше про його щиру побожність і нічні молитви, ніж про військові турботи. Князь, злегка накульгуючи, зійшов сходами і зупинився на останній приступці.
— Просимо милості, гості дорогі! — сказав він сумним, наче пригніченим турботою голосом.
Усі князі на дворі почали кричати разом, перебиваючи один одного:
— Навіщо нас викликали? Рятувати диких половців? Не бачити б їм світу-сонця! Без них стане легше! Нехай самі себе рятують, а ми подивимось!
Огрядний хан Котян відокремився він натовпу і, перевалюючись на кривих ногах, поспішив до ганку. Торкнувся рукою землі, торкнув гаптоване золотом убрання князівське і, захлинаючись, сказав:
— Княже найсвітліший! Ти раніше був ласкавий до мене, як і я до тебе! Будь нам замість батька! Допоможи прогнати злобний народ хана Чагоніза! Наче вовки, шастають по нашій землі ці лиходії, яких звуть татарами. Всю нашу землю сьогодні у нас відняли, а завтра прийдуть до вас і вашу Руську землю візьмуть. Бороніть нас! Якщо не допоможете нам, всі ми нині порубані будемо, а ви, руські, завтра будете побиті! Треба нам усім з’єднатись і оборонятись однією раттю.
— Не каркай! Чого наплів! — лунали невдоволені голоси. — Тихше, дайте говорити! Навіщо без пуття лаятись?
Другі заперечували:
— Половці — вороги наші! Вони зараз на нашій землі без моці й сили — Перебити всіх і багатство їхнє забрати!
Нові голоси, перебиваючи один одного, змішалися в дикий галас. Князь київський безпорадно озирався, піднімав руки. Крики посилювались.
Князь Мстислав Удатний, рішучий і швидкий, зійшов на східці ганку.
— Князі преславні, і воєводи чесні, і всі молодці руські! — говорив Мстислав. — Чи не всі ми сини однієї землі святоруської? Забудьмо старі сварки, і чвари, і війни з половцям! І ми їх били і полонили, і вони нас палили й громили… Зараз тяжкі дні настали і для половців, і для нас. Коли наступає новий, невідомий ворог, краще дружба, ніж війна з половцями. Якщо ми зараз їм не допоможемо проти безбожних татар хана Чагоніза, то половці можуть до них перейти, і сили ворожі стануть ще більшими.
— А що за люди татари? Може, вої прості, простіші, ніж половці. Скільки їх?
— Хан Котян разом з аланами бився проти татар Чагоніза. Каже, що нападають вони дружно, рубаються завзято. Прийшли вони здалеку, пройшли країну Обезів [153] Обези — плем’я, що жило на Північному Кавказі.
і Залізні Ворота. Самим половцям було не під силу спинити татар. Розграбували татари намети половецькі, взяли в полон і дружин, і коней, і худобу, і всі багатства Котяна та інших половецьких воєвод… Тепер татари так ополонились, що не знають, куди дівати свій полон, обжерлись, як пес на падлі, і поставили свої багаті товарища [154] Товарище — склад товарів.
біля Лукомор’я на берегах Хазарського моря… А самі татари без нічого, на конях, без возів, вирушили на Руську землю. А коли хто каже, що я не заради землі святоруської стараюся, а заради мого тестя, тепер убогого хана Котяна, то все це на мене чорна брехня!..
Натовп слухав уславленого князя Мстислава, затамувавши дух. Почулись окремі вигуки:
— До берега Хазарського моря далеко, днів з двадцять ходу.
— Не вперше нам зустрічати незваних гостей! Князю київському доведеться зустрічати їх, нехай він і журиться про це!
Читать дальше
