В. Ян - Чінгісхан

— Лише два дні? — здивувався Субудай. — За два дні уруси можуть пройти сюди від Дніпра?

— Бачиш, ось звідси, де закрут, від Хортиці, наші руси часто нападали на половецькі кочовища. Якщо їхати без возів, то за два-три дні проїдеш.

Субудай, очевидно, був задоволений, одержавши важливі для нього відомості. Він посміювався, плескаючи себе по коліні, і наказав подати кумис. Він докладно розпитував Плоскиню про дороги, про броди через ріки, про військо урусів; про те, які в них коні, як озброєні ратники, чи добре б’ються?

— Б’ють вони здорово, особливо сокирками й звичайними сокирами.

— Скільки у цих урусів війська?

— Якщо всі ближні князі приведуть до Хортиці свої дружини: київські, чернігівські, смоленські, галицькі, волинські й інші, які дрібніші, то в степ вирушить піхотинців, стрільців і вершників тисяч п’ятдесят [144] Чисельність руських і половецьких військ Плоскиня навмисно перебільшив, щоб налякати монголів. Насправді їх було значно менше. Літописи точного підрахунку не дають. .

— Значить, в урусів п’ять туменів? — сказав Субудай і поклав п’ять золотих монет біля того «закруту» в Хортиці на Дніпрі, де починався похід у степ. — А скільки вершників виставлять кипчаки?

— Мабуть, теж набереться тисяч з п’ятдесят. На цьому боці Дніпра уже зібралася незлічена хмара кипчаків.

Субудай поклав іще п’ять золотих.

— Отже, проти нас буде всього десять туменів урусів і кипчаків? — зауважив Субудай і подивився на непроникного, мовчазного Джебе. — Пам’ятаєш, Джебе-нойон, з яким військом від чорного Іртиша ми пішли на Хорезм. Покажемо тепер, чи добрі ми учні «потрясателя всесвіту» Чінгісхана!

Плоскиня, стоячи навколішках, позирав то на золоті монети, то на замислених монгольських ханів. Хитрі, злі іскри майнули в очах Плоскині, коли він вкрадливо спитав:

— А що ж ти, найсвітліший татарський воєводо, не поклав іще кілька золотих на те місце, де стоїть твоя татарська сила? Похвалися, скільки у тебе війська?

Субудай стиснув скарлючені пальці в кулак і тицьнув в обличчя Плоскині.

Ось скільки нашого татарського війська. А ось що я зроблю з урусами й кипчаками!.. — Субудай злісно згріб десять покладених ним монет і кинув їх у торбу з бобами. — Усіх їх засуну в мою торбу і зжеру, як сир.

Плоскиня позадкував.

— Ти мені дай що-небудь від твоєї ханської милості за старанність!

— Угга! Я грошей нікому не даю, а мені їх усі приносять, і я все відсилаю моєму повелителеві Чінгісханові, непереможному… А втім, ти можеш заробити нагороду. Є в тебе сини?

— Слава богу, чотири є.

— Де вони? Далеко?

— Сидять на бродах по Дону.

Я пошлю за ними сотню вершників, вони вмить їх доставлять сюди. Ти їм накажеш пробратися лазутчиками на уруську сторону і там довідатися, де розташовані уруські полки і скільки їх. Нехай вони дізнаються, які заміри в уруських воєвод, потім швидше повертають назад, щоб мені все точно розказати. Тоді я відпущу і тебе, і твоїх синів на волю і дам у нагороду косяк коней і кожному по жмені золота. Ну, чого вагаєшся? Чого мнешся?

Плоскиня стояв твердо, розставивши довгі ноги, важко зітхнув і сказав:

— Рубай мені голову, преславний хане, а моїх синів не займай!

Субудай засопів і вдарив кулаком по килиму.

— Ти так зі мною говориш? Гей, нукери! Одведіть мого почесного гостя у юрту з барсами і поставте потрійну варту. А Саклаб нехай частує його вдосталь, як хана…

— А ноги йому спутати? — спитав нукер. — Такий вовк утече!

— Та не забудь вшанувати його міцним залізним ланцюгом!..

На лівому степовому березі Дніпра, проти Києва, пором зранку. захопили половці, які наїхали несподівано. Вони видерлись на пором, погрожували перевізникам, не даючи їм утекти. Від великої кількості людей пором нахилився, зачерпнувши води. На рябому, як барс, коні під’їхав старий огрядний половецький хан. Його супроводжувала сотня джигітів. Один із них гарцював попереду і тримав на довгій жердині ханський бунчук з кінськими хвостами і мідними брязкальцями. Другий бив у бубон. Двоє верескливо дуділи в дудки. Один джигіт на дикому коні, що люто хропів, ляскав канчуком, намагаючись прокласти ханові дорогу до перевозу.