Джебе негайно послав нукерів до Субудай-багатура сказати: «Приїжджай! Спіймано потрібних нам людей».
Нукери прискакали назад з такими словами: «Субудай-багатур сидить на килимі. Біля нього торба бобів. Він сказав: «Не поїду, зайнятий…»
Бродник Плоскиня зауважив:
— Це значить: «Хто за ким плаче, той до того й скаче».
Джебе залишив під вартою всіх спійманих бродників, а сам разом з Плоскинею, оточений нукерами, вирушив до Субудая.
На загасаючому багряному небі виразно чорніли три юрти Субудая. Над ними звивалися димки і стирчали військові значки-жердини з кінськими хвостами і рогами буйволів. Субудай сидів у юрті на перському шовковому килимі. Освітлений тремтливим світлом багаття, він лівою рукою виймав із строкатої торби боби і старанно розкладав їх дивними довгими низками.
— Хто це? — спитав Субудай. На мить він втупився виряченим оком у Плоскиню і знову зайнявся бобами. — Сідай, Джебе-нойон.
Джебе сів на килим біля Субудая і байдуже скоса позирав на те, що робив багатур. Ніколи він не міг наперед розгадати, що зробить старий барс з відгризеною лапою.
Бродник Плоскиня, високий, ставний, з широкою рудою бородою, що спадала на груди, бистрими очима оглядав юрту і щось прикидав у думці. Він, як і раніше, стояв шанобливо біля входу. Його вартували двоє обвішаних зброєю монголів.
Позираючи на руку Субудая, що швидко пересувала боби, Джебе розповів про те, що чув від полонених, і радив використати Плоскиню як провідника.
— А що роблять зараз кипчацькі хани? — перебив Субудай.
— Всі вони злякалися, — відповів Плоскиня. — Коли ваші татари примчали в їхнє місто Шарукань, кипчацькі хани розбіглися — одні до руського краю, інші на болота.
— Хто втік до урусів?
— Багато втекло, і перший утік головний їхній багач Котян, і половці лукоморські, і Токсебичі, і Багубарсови, і Бастєєва чадь, і інші.
Субудай одірвався від бобів і пильно втупився очима в Плоскиню.
— А де ж тепер головне військо урусів?
— Хтот крім бога, це знає?
Субудай з’їжився, його обличчя скривилось, і розплющене око спалахнуло гнівом. Він посварився скарлюченим пальцем з обгризеним нігтем.
— Ти говори все, що знаєш! Не замітай сліди! А то я покладу тебе під дошку, а на дошку посаджу двадцять нукерів. Тоді ти запищиш та й здохнеш…
— А навіщо мені мовчати?
— Кажи, де тепер уруські князі? Чи готуються уруси до війни?
— Дай зміркувати! — сказав Плоскиня і, розставивши довгі ноги, закотив догори очі.
Субудай разів зо два підозріло зиркнув на бродника і знову почав пересувати на килимі боби. Нарешті, він зашипів:
— Слухай-но ти, степовий бродяго! Якщо ти мені все до ладу розкажеш, то вже дам тобі нагороду. Дивись сюди на боби. Бачиш оцю низку бобів — Це ріка Дон… А оця довга низка — це ріка Дніпро… Підійди сюди ближче й покажи, де повинно бути місто урусів Київ?
Плоскиня ступив крок, але обоє монгольських вартових кинулися на нього і зірвали пояс з мечем. Тоді бродник, обережно опустившись на коліна, підповз до Субудая.
— Так! Розумію! — говорив він, зморщуючи лоб і зсовуючи хутряну шапку на потилицю. — Ось це наш Дніпро… А це гирло Дніпра біля моря, де Олешшя… А ось. тут мала річечка, — це, певно, Калка, де ми стоїмо зараз… Але ти послухай, мій найсвітліший хане! Адже Дніпро не так тече просто з півночі на південь, а як зігнута рука, рогом. Ось тут, де плече, — це місто Київ, а де кулак, — там уже Чорне море. А де випирає у степ лікоть, — там на Дніпрі острів Хортиця, і ось, біля Хортиці, тобто коло ліктя, збирається руське військо. — Плоскиня пересунув боби так, що Дніпро вигнувся, рогом.
— Скільки звідси до Києва? — спитав Субудай. Він вийняв з торби разом з бобами жменю золотих монет, підкинув їх на долоні і поклав біля себе.
У Плоскині очі розгорілись, і він облизав язиком сухі губи.
— А нащо тобі Київ? Від Києва руси не підуть. Адже до Києва звідси далеко, верст шістсот…
— Що таке «верст»? — розсердився Субудай. — Не розумію «верст»!.. Ти скажи мені, скільки до Києва кінських переходів?
— Якщо звідси на Київ поїдеш на одному коні, то будеш навпростець їхати днів дванадцять. А на двох; конях — проскачеш за шість днів.
— От тепер ти мені став говорити до ладу.
— Але руси від Києва просто у степ не ходять. Вони спускаються на човнах по Дніпру до «ліктя», ось до цього рогу, до острова Хортиці. Тут вони переправляються на другий бік і тут «Залозним шляхом» [143] «Залозний шлях» — дуже давній торговий шлях від Азовського моря до Дніпра. «Залозний» виникло від стародавньої вимови слова «залізо», тому що цим найкоротшим шляхом караванами привозили залізо, що було за старих часів цінним металом і доставлялося з Китаю та інших місць Азії (Забєлін, Брун). Це наймення — «Залозний» збереглось у зміненій назві станції «Лозова».
, короткою дорогою ідуть сюди на Лукомор’я. Тут доброго кінського ходу всього днів три-чотири, а на двох конях проїдеш і за два дні.
Читать дальше
