Василь Биков - Мертвим не болить

— Гей ти, сучий сину, куркульська мордо! Спинися! Стій, кажу тобі!

Федір аж спіткнувся від несподіванки, він не допускав думки, що його впізнають. Але якщо так називають, значить, пізнали. Коли закричали втретє, Федір здогадався, що це — Змитро Ципруків, він його ловить! О боже ж мій, не вистачало ще трапити до рук цього зловмисного негідника! Пекуча досада вдарила Федорові в серце, несподівано надала йому сили, і він рвонув, ніби в останній раз, і, не оглядаючись, влетів у кущі. Він біг ще гаєм, правда, все повільніше, потім пішов кроком, тоді знов безсило трюхикав, щоб якомога далі відійти в ліс від того нещасливого поля.

Його переслідувачі, здається, в ліс не пішли, залишилися на узліску. Федір ще довго шкандибав поміж рідкими недорослими хвойками, гірко й тужливо розмірковував про те, що сьогодні йому не пощастило остаточно. Сьогодні за весь день він не мав жодного просвітку, цієї погідної сонячної днини у Федора не було душевного спокою ні на хвилину. «Чи ж не вистачило б тієї новини про сина, так ось тобі маєш, ще й цей Змитро. Але ж ти дивись: пильнує в полі. Чи він вартівник який, чи начальник, щоб робочої пори розгулювати собі по полях. Ет, мабуть, бригадир, — здогадався Федір, — щось подібне до того. Але Змитро — і бригадир, чи це можливо? Найбільший нехлюй та ледар, у якого колись кобила здохла, з'їла солом’яну стріху за зиму — і не вистачило, бо корму не назапасив. Той Змитро, що за все життя не навчився плести личаки (завжди плела йому жінка), тепер цього нікчему поставили за бригадира?! Правда, горло дерти він умів добре або голосно лаятися, нагримати, накричати на кого хочеш. Що ж, це тепер, мабуть, найважливіша здатність, як там, на висилці, так і тут, у колгоспах. Скрізь, видно, однаково...».

Серед ночі розходилася негода, ліс одержимо шумів, ялини, здавалося, аж гули під натиском ошалілого вітру, вихрилися берези, розхристано лопотіли листям. Ровба думав: «Зараз сипоне дощ». Цієї ночі Федір не пішов у село, він узагалі більше не вилазив із лісу, який давав йому сякий-такий притулок. Іншого на цій землі в нього вже не було. Кожного разу він обирав для себе нове місце, — аби подалі в ліс. Перед вечором, утікаючи від тих, що гналися за ним, він упав там, де його захопили сутінки, — в молодому, досить густому ялиннику, край порослого чагарником болітця. Іти далі вже, певно, не було сенсу, там, попереду, починалося справжнє болото, а головне — він виснажився до краю. Відлежавшись трохи, він сів, порізав на тоненькі шматочки одну за одною всі чотири картоплини і зжував їх. Більше їстівного в нього нічого не було, і він сидів мовчки проти ночі в ялиннику і зажурено думав: «Боже ж мій, боже, чому мені випала така доля? Чому я такий безталанний? Хто в мене вкрав щастя, а тепер полює на моє життя? Хіба я согрішив перед людьми чи перед богом? Кого я забив, кого обібрав чи хоч зневажив — кого? Завжди з повагою ставився до влади, був щиро вдячний їй за землю, за щедрість до бідняка, який ще недавно поневірявся в наймах. Та як же інакше — Радянську владу вважав своєю, селянською владою. Ще, бувало, сперечався на зборах із тими, хто все нарікав: того немає, а того мало. Нема мануфактури, нема цвяхів, не вистачає гасу, не докупишся цукру... Казав отим нетерплячим: чекайте — не все відразу. Радянська влада кривди не вчинить біднякові, це ж її головний клопіт — селяни-трударі. Та чи ж сам я усе це вигадав? Про те в газетах писали і різні представники на зборах, зустрічах говорили. А я вірив. Я готовий був усім вірити, бо сам не збрехав ніколи, ніколи в житті не був ошуканцем.

Так чому ж ошукали мене? І ошукали так жорстоко, безжально, на все життя?

Зрештою, до обману, обдурювання можна було б уже звикнути. Ошукували мене і сусіди, і рідня, і односельці. Завжди ошукувало начальство — і тут, і на засланні. Підманювали товариші по нещастю. Деяким я навіть був щиро вдячний...»

Із півночі втікали звичайно весною, коли розтавав сніг і пробуджувалася тайга. Хоч і вбога, голодна була північна весна, в тайзі харчу ніякого, опріч хіба ягід. Але вже вище ходило сонце, миналися люті морози, сніговії. І головне — приходив час зеленої трави, дороги без слідів — іди куди хочеш. У таку пору мало хто з тих невільників не мріяв про втечу, про свій заповітний край, з якого був вирваний силою. Але тисячі кілометрів пішки, бездоріжжя, безлюддя додавали сміливості не багатьом. Для такого вчинку потрібно було залізне здоров'я, нелюдська — звірина сила, а вони під весну ледве волочили ноги. Але ж мрії п'янкі, вони надавали снаги, сп'яніла людина хтозна на що здатна. І на розумне і на дурне — це вже залежить від обставин.